Енн з Інглсайду

Вiн тихесенько вислизнув з лiжка й одягнувся. Узяв черевики в руки. Вiн не знав, де панi Паркер повiсила його кашкета, але це не мало значення. Вiн не шумiтиме… вiн повинен вибратися звiдси й дiйти до мами. Вiн шкодував, що не може попрощатися з Елiс… вона б зрозумiла. Через темний коридор… вниз по сходах… крок за кроком… затамувавши подих… цi сходи коли-небудь закiнчаться?… усе так скрипить… ой, ой!

Волтер упустив одного черевика! Той з гуркотом покотився вниз по сходах, бамкаючись об кожну сходинку, потiм перелетiв через коридор i гахнувся об вхiднi дверi, як сигнал повного провалу для Волтера.

Волтер з вiдчаю притиснувся до поручнiв. Усi повиннi були почути цей шум… зараз позбiгаються… вони не дозволять йому пiти додому… Схлип вiдчаю застряг комком у горлi.

Здавалося, пройшло уже кiлька годин, перш нiж вiн наважився повiрити, що нiхто не прокинувся… перш нiж наважився продовжити свiй обережний спуск схiдцями. Врештi вiн добрався до приступи, знайшов свого черевика й обережно повернув ручку вхiдних дверей… у Паркерiв дверей нiколи не замикали.

Панi Паркер казала, що в них немае нiчого цiнного, окрiм дiтей, та й тих красти нiхто не хотiв.

Волтер вийшов надвiр… i закрив за собою дверi. Вiн з легкiстю пiрнув у своi черевики й прошмигнув на вулицю: будинок знаходився на окраiнi села, тож скоро вiн уже вийшов на дорогу. На мить його охопила панiка. Страх, що його зловлять i не дозволять пiти, залишився позаду, проте тепер повернулися старi страхи темряви й самотностi.

Вiн нiколи ранiше не був сам вночi. Вiн боявся усього свiту. То був такий великий свiт, у якому вiн здавався зовсiм крихiтним. Навiть холодний вологий вiтер, що з’явився iз сходу й дув просто йому в лице, здавалося, штовхав його назад.

Мама помирае! Волтер стримав сльози й поглянув у бiк дому. Вiн iшов далi й далi, хоробро долаючи свiй страх. Свiтив мiсяць, проте мiсячне сяйво освiтлюе все довкола, але все було таким незнайомим.

Колись, коли вiн iшов з татком, йому здавалося, що немае нiчого красивiшого за дорогу в сяйвi мiсячного свiтла, на яку падають тiнi дерев. Але тепер цi тiнi були такими чорними й рiзкими, наче готувалися злетiти над ним. Поля зусiбiч були чужими. Дерева уже не здавалися такими приязними. Так, наче пильнували за ним… щiльно оточуючи його спереду й ззаду. Двое очиць блиснули на нього з канави, i чорний кiт неймовiрних розмiрiв перебiг дорогу.