Енн з Інглсайду

То був кiт? Чи…? Нiч була холодна, Волтер тремтiв вiд холоду в благенькiй сорочечцi, але байдуже до того холоду, якби ж то вiн не боявся усього навколо… тiней i таемничих звукiв, безiменних речей, якi можуть пiдкрастися лiсовими дорiжками, якi вiн проминав. Вiн уявляв собi, що сталося б, якби вiн не боявся нiчого… як Джем.

– Я… я просто уявлятиму, що не боюся, – вголос промовив вiн… i затремтiв вiд жаху: вiн втратив голос у цю нiч.

Але вiн продовжував iти… потрiбно йти, коли помирае мама. Вiн було впав i здер шкiру на колiнi через камiнь.

Вiн якось почув, як за ним назирцi котилася бричка, тож заховався за деревом, поки вона не проiхала повз, наляканий, що це лiкар Паркер виявив пропажу i iде за ним. Якось вiн зупинився, нажаханий чимось чорним i пухнастим обабiч дороги. Вiн не мiг пройти повз… просто не мiг… але пройшов. То був великий чорний пес… Чи був то таки пес?.. але вiн пройшов повз. Вiн не наважувався бiгти, щоб пес не погнався за ним. Вiн кинув вiдчайдушний погляд через плече… iстота встала й побiгла в протилежний бiк. Волтер торкнувся маленькою засмаглою ручкою обличчя й зрозумiв, що воно вкрите потом.

Зiрка в небi впала перед ним, розсипаючи вогнянi iскорки. Волтер пригадав, що чув якось, як стара тiтка Кiттi казала, що коли зiрка падае, хтось помирае. То була мама? Ще не так давно йому здавалося, що вiн не ступить навiть кроку, але пiсля цiеi думки продовжив рух. Тепер вiн змерз настiльки, що майже перестав боятися. Невже вiн нiколи не потрапить додому? Здавалося, пройшло багато годин, вiдколи вiн покинув Лоубрiдж.

Пройшло три години. Вiн вискочив з будинку Паркерiв об одинадцятiй, а тепер була друга ночi. Коли Волтер опинився на дорозi, що котилася до Глена, полегшено зiтхнув. Але коли вiн зайшов до села, будинки здавалися вiддаленими й чужими. Вони забули про нього. Корова раптом заревла на нього з-за тину, i Волтер згадав, що пан Джо Рiз тримав у себе дикого бика. У панiцi вiн поспiшив уперед по схилу до ворiт Інглсайду.

Вiн був вдома… ох, вiн був удома!

А тодi вiн зупинився, тремтячи, пiддаючись страшному вiдчуттю спустошення. Вiн так чекав, що побачить теплi дружнi вогнi дому. А в Інглсайдi не свiтилося жодне вiкно!

Насправдi свiтло горiло, якби вiн мiг помiтити його в заднiй спальнiй кiмнатi, де няня спала бiля колиски з дитиною, що стояла бiля ii лiжка. Але з усiх бокiв Інглсайд був неосвiтленим, наче покинутий будинок, i це остаточно зламало дух Волтера.