Енн з Інглсайду

– З людьми, яким подобаеться жити на самотi, щось не те, – сказала тiтка Мерi Марiя.

Сьюзан заледве стримала стогiн.

Дiана приiхала на тиждень у вереснi. З нею приiхала маленька Елiзабет… Уже зовсiм не маленька Елiзабет… тепер висока, струнка й красива Елiзабет. Але досi iз золотавим волоссям i задумливою усмiшкою. Їi тато повертався до свого офiсу в Парижi, тож Елiзабет вирушала з ним, щоб доглядати за будинком. Вони з Енн довго гуляли околицями, берегом староi гаванi, розповiдали iсторii i поверталися додому пiд тихим пильним поглядом осiннiх зiр.

Вони знову оживили в пам’ятi старе життя Вiтряних Тополь, прослiдкували iхнiй шлях на мапi казкового свiту, яку Елiзабет берегла й мала намiр зберегти назавжди.

– Висить на стiнi моеi кiмнати, де б я не була, – сказала вона.

Одного дня вiтер повiяв у садку Інглсайду… перший осiннiй вiтер. У ту нiч схiд сонця був трiшки суворiшим. Лiто раптово постарiло. Прийшов час наступноi пори року.

– Щось надто рано для осенi, – мовила тiтка Мерi Марiя таким тоном, наче осiнь образила ii особисто.

Але й осiнь була красивою. Вiтри, що дули з темноi синьоi морськоi затоки, i блиск мiсяця в повнi приносили радiсть. У Впадинi цвiли замрiянi айстри, дiти заливалися смiхом у переповнених яблуками садах, на високi пагорби Верхнього Глена опустилися чистi й спокiйнi вечори, у срiблястому небi з хвилястими хмарами ширяли птахи, а оскiльки днi ставали все коротшi, усе заполонили маленькi сiрi тумани – вiд дюн до гаванi.

Коли з дерев почало опадати листя, до Інглсайду з давно обiцяним вiзитом завiтала Ребекка Дью.

Вона приiхала на тиждень, але ii переконали залишитися на два… не було людини, яка б радiла цьому бiльше, анiж Сьюзан. Сьюзан i Ребекка Дью, як виявилося з першого погляду, були спорiдненими душами… можливо, тому що обое любили Енн… можливо, тому що обое ненавидiли тiтку Мерi Марiю.

На кухню опустився вечiр, i в той час, коли дощ окропив опалi листочки на дворi, а вiтер завивав пiд стрiхою, навколо закапелкiв Інглсайду, Сьюзан вилила всi своi жалi спiвчутливiй Ребецi Дью.

Лiкар i його дружина поiхали на прийом, малята затишно вмостилися в лiжечках, а тiтка Мерi Марiя вийшла надвiр зi своiми головними болями… «таке вiдчуття, нiби в мене голова свинцем налита» – застогнала вона.

– Кожен, – зауважила Ребекка Дью, вiдкриваючи дверцята печi й зручно вмощуючи бiля неi ноги. – хто iсть стiльки смаженоi скумбрii, як та жiнка на вечерю, заслуговуе на такi головнi болi.