Енн з Інглсайду

Нан i Дi… я б не наважилася розповiсти про це жоднiй живiй душi, окрiм Вас, панно Дью… лiкарю та його дружинi таке б у голову не прийшло, вони б цьому точно поклали край… Так от Нан i Дi назвали свою стару порцелянову ляльку з надщербленою головою на честь тiтки Мерi Марii, i коли вона кричить на них, дiти виходять на подвiр’я й топлять ii… ляльку, я маю на увазi … у бочцi для дощовоi води. Як ми навеселилися, топлячи ii, запевняю Вас. Але Ви й уявити собi не зможете, що та жiнка натворила минулоi ночi, панно Дью.

– Вiд неi можна всього чекати, панно Бейкер.

– Вона навiть крихти пiд час вечерi не з’iла, бо в неi щось там десь болiло, але перш нiж лягти спати, вона пiшла до комiрчини й з’iла ланч, який я залишила для бiдолашного лiкаря… все до крихти, люба панно Дью. Не подумайте, що я безбожниця, панно Дью, але я не можу зрозумiти, як Господь Бог не втомлюеться вiд таких людей.

– Не можна дозволяти собi втрачати Ваше почуття гумору, панно Бейкер, – твердо вiдповiла Ребекка Дью.

– О, я добре розумiю, е щось смiшне в тому, що жабу затягуе в болото, панно Дью. Але питання в тому, чи та жаба це розумiе? Вибачте, що напосiла на Вас з усiм цим, панно Дью, люба, але менi значно полегшало. Я не можу розповiсти про все це панi лiкарцi, але в мене таке вiдчуття, що, якщо я не виговорюся, то мене просто розiрве.

– Яке знайоме вiдчуття, панно Бейкер.

– А тепер, люба панно Дью, – мовила Сьюзан, енергiйно пiдiймаючись, – як щодо горнятка чаю перед сном? І холодноi курячоi нiжки, панно Дью?

– Нiколи не вiдмовлялася вiд такого, – вiдповiла Ребекка Дью, забираючи добре нагрiту ногу вiд пiчки, – ось чому нам нiколи не потрiбно забувати про Високi Матерii в Життi, де добра iжа в помiрнiй кiлькостi приноситиме задоволення.

XII

Гiлберт вирушив на двотижневе полювання в Нову Шотландiю… навiть Енн не вдалося вмовити його поiхати на мiсяць… до Інглсайду пiдкрався листопад. Темнi пагорби, ще темнiшi ялинки оточили iх, набуваючи зловiсного вигляду вночi, але Інглсайд розквiтав вiд свiтла вогню в камiнi й смiху, хоча й вiтри з Атлантики виспiвувати сумних пiсень.

– А чому вiтер – нещасливий, мамусю? – спитав Волтер одного вечора.

– Тому що вiтер нагадуе про всi печалi цього свiту, вiдколи вiн був створений, – вiдповiла Енн.

– Вiн так завивае просто тому, що повiтря вогке, – хмикнула тiтка Мерi Марiя, – а мене просто вбивае цей бiль у спинi.