Будинок Мрії Енн

 – Ви його загубили по дорозi додому?

– Нi, – капiтан Джим мав боязкий вигляд. – Вже коли я збирався спати, прийшов бiдний, обдертий пес i попросився на нiч. Вiн, напевно, з рибальського селища. Я не мiг видворити бiдолаху – у нього була рана на стопi. То я зачинив його на верандi, дав йому старий мiшок, щоб вiн собi постелив, та й сам лiг спати. Але чомусь я не мiг заснути. Думав-думав, i згадав, що той пес виглядав голодним.

– І ви встали й дали йому м’ясо – ВСЕ м’ясо, – сказала панi доктор Дейв, з переможною доганою в голосi.

– Ну, але бiльше нiчого було давати, – запротестував Капiтан Джим. – Нiчого, чого б пес став iсти. Вiн, напевно, був направду голодний, бо йому той м’ясо пiшло на один зуб. Я добре спав до кiнця ночi, але мiй обiд виходив скупим – картопля й крапка, як то кажуть. А той лайдак на ранок втiк. Думаю, ВІН не був вегетарiанцем.

– Покинути тiльки, що через якогось нiкчемного пса ви себе морите голодом! – пирхнула панi доктор Дейв.

– Може, для когось вiн зовсiм i не нiкчемний, – заперечив Капiтан Джим.

 – Вигляд вiн, правду кажучи, мав не дуже, але ж пса не можна судити за виглядом. Може, вiн, як i я, мае внутрiшню красу. Першому Помiчнику, мушу визнати, вiн зовсiм не сподобався. Вiн це показував всiм своiм виглядом. Але Перший Помiчник упереджений. Хiба може кiт судити пса. Хай там як, але я залишився без вечерi на сьогоднi, тому менi дуже приемно опинитися на цiй щедрiй вечерi, в прекрасному товариствi. Добре мати добрих сусiдiв.

– А хто живе в будинку мiж вербами за струмком? – спитала Енн.

– Панi Дiк Мур, – сказав Капiтан Джим, – з чоловiком, – додав вiн, нiби пiзнiше про нього згадав.

Енн усмiхнулася, уявивши собi панi Дiк Мур з того, як Капiтан Джим про неi сказав; очевидно, друга панi Рейчел Лiнд.

– У вас небагато сусiдiв, панi Блайт, – продовжив Капiтан Джим. – Цей бiк гаванi негусто заселений. Бiльшiсть землi належить пану Говарду, он там, за Гленом, i вiн здае ii на пасовиська.

А з iншого боку людей багато – особливо МакАлiстерiв. Цiла колонiя тих МакАлiстерiв, яблуку нема де помiж ними впасти. На днях я говорив зi старим Леоном Блекваером. Вiн все лiто працював на гаванi. «Там однi МакАлiстери», – так вiн менi сказав. Нiл МакАлiстер, Сендi МакАлiстер, Вiльям МакАлiстер, Алек МакАлiстер, Ангус МакАлiстер – напевно, i сам дiдько МакАлiстер.

– Елiотiв i Кровфордiв не менше, – сказав доктор Дейв, коли смiх трохи втих.