Будинок Мрії Енн

Енн дещо здивовано подивилася на бiлу одежину, розстелену на пишних колiнах панi Корнелii. Це явно була дитяча сорочка, i вона була прекрасно виконана, з маленькими рюшами та складками. Панi Корнелiя поправила окуляри й взялася вишивати витонченими швами.

– Це для панi Фред Проктор з Глену, – доповiла вона. – Вона з дня на день мае народити восьму дитину, i ще нiчого не готово. Іншi семеро доношували одяг, який вона пiдготувала для свого першого, а шити ще щось вона не мала нi часу, нi сили, нi бажання. Ця жiнка – мучениця, панi Блайт, тут вже менi повiрте.

Коли вона вийшла за Фреда Проктора, я то знала, що з цього буде. Вiн був одним з тих привабливих у своiх аморальностi чоловiкiв. Пiсля весiлля вся привабливiсть вивiтрилася, i залишилися тiльки аморальнiсть. Вiн п’е й нехтуе сiм’ею. Схоже на чоловiка, еге? Навiть не знаю, як панi Проктор могла б пристойно вдягати своiх дiтей, якби сусiди iй не допомагали.

Як Енн пiзнiше дiзналася, панi Корнелiя була единою сусiдкою, яка завдавала собi клопоту дбати про пристойнiсть молодих Прокторiв.

– Коли я почула про восьму дитину, то вирiшила щось для неi пошити, – продовжила панi Корнелiя. – Це вже остання одежина, i я хочу закiнчити ii сьогоднi.

– Дуже гарно, – сказала Енн. – Я принесу свое шиття, за компанiю. Ви прекрасна швачка, панi Браянт.

– Так, я найкраща швачка в цих краях, – сказала панi Корнелiя, нiби констатувала факт. – Мушу бути! Боже, я нашила бiльше, нiж якби мала сотню власних дiтей, тут вже менi повiрте! Я, мабуть, божевiльна, що вишиваю сорочку для восьмоi дитини.

Але, Боже, панi Блайт, дорогенька, вона ж не винна, що восьма, i я дуже хочу, щоб в неi було хоч щось гарне, так, нiби вона БАЖАНА. Нiхто не хоче бiдолашного малятка – тому я так заметушилася, щоб хоч якось це компенсувати.

– Будь-яка дитина могла б пишатися такою сорочкою, – сказала Енн, тепер зi ще сильнiшим вiдчуттям, що панi Корнелiя iй сподобаеться.

– Ви, напевно, думали, що я до вас вже й не зайду, – припустила панi Корнелiя. – Але це мiсяць жнив, знаете, i я була зайнята – i навколо багато робочих рук, якi бiльше iдять, нiж працюють, як i всi чоловiки.

Я б прийшла вчора, але ходила на похорон панi Родерiк Макалiстер. Спочатку я думала, що в мене так сильно болить голова, що менi там буде геть невесело. Але iй було сто рокiв, i я завжди обiцяла собi, що пiду до неi на похорон.

– І як все пройшло? – спитала Енн, яка зауважила, що дверi кабiнету були прочиненi.

– Що пройшло? А, похорон був розкiшний.