Будинок Мрії Енн

 – Нiколи вiн ще не був таким гарним. Панi Селвiн мала свiй смак i творила дива; але в тi часи люди ще не мали гарних штор, картин та iнших дрiбничок, як ви. А Елiзабет жила минулим. Ви ж сюди принесли майбутне, можна сказати. Я був би задоволений, навiть якби ми не могли розмовляти, коли я сюди приходжу – просто сидiти й дивитися на вас i вашi картини та квiти вже було б за щастя. Гарно – дуже гарно.

Капiтан Джим був вiдданим шанувальником краси. Кожна гарна рiч, яку вiн бачив або чув, давала йому вiдчуття внутрiшньоi радостi, яка осявала його життя.

Вiн добре усвiдомлював брак власноi миловидностi й через це побивався.

– Люди кажуть, що я добрий, – вiдзначив вiн якось з тугою в голосi, – але часом я шкодую, що Бог не створив мене наполовину менше добрим, але трохи вродливiшим. Але хтось мусить бути непоказним, iнакше б панi Блайт не сяяла б тут так яскраво.

Одного вечора Енн з Гiлбертом нарештi вибралися на маяк Чотирьох Вiтрiв. День починався похмуро, небо було закутане в сiрi хмари та туман, але тепер воно розквiтло червоно-золотими барвами.

Над пагорбами розкинулося янтарне бездоння пiд вогнем захiдного сонця. На пiвночi небо взялося маленькими золотими баранцями. Бiлi вiтрила судна, яке спускалося каналом на пiвдень, до краю пальмових дерева, теж запалали вогнем вiд червоного свiтла. За ним воно охопило бiлу поверхню пiщаних дюн. Праворуч воно впало на старий будинок мiж вербами та струмок i заграло на вiкнах, вiд чого тi перевилися кольорами багатшими, нiж на вiтражах соборiв. Вони свiтилися на сiрих стiнах, як багрянi думки живоi душi, ув’язненоi в тьмянiй оболонцi.

– Той будинок над струмком завжди виглядае так самотньо, – сказала Енн. – Я нiколи не бачу там нiяких вiдвiдувачiв. Нам, звiсно, не видно пiд’iзноi дороги до нього – але не думаю, що там багато вiдбуваеться. Дивно, що ми ще не бачилися з Мурами, хоча вони живуть всього за п’ятнадцять хвилин вiд нас. Може, я бачила iх у церквi, але якщо й так, то я про це не знаю.

Шкода, що вони такi нетовариськi – вони нашi единi сусiди.

– Мабуть, вони не знають Йосифа, – засмiявся Гiлберт. – Ти вже довiдалася, хто та дiвчина, яку ти вважаеш такою красунею?

– Нi. Я чомусь все забуваю про неi спитати. Але я бiльше нiде ii не бачила, тому, напевно, вона й справдi не звiдси. О, сонце вже зникло – а ось i маяк.

З настанням сутiнкiв над полями й над гаванню, над дюнами та затокою лягла широка смуга свiтла.