Хлопчики Джо

Одягалася вона просто й практично, нiщо не сковувало ii рух. Деякi перехожi оберталися, щоб помилуватися здоровою, щасливою дiвчиною, яка крокуе за мiсто в такий чудовий день широко розгорнувши плечi. Їхнi почуття, поза сумнiвом, подiляв розчервонiлий юнак, що, пихкаючи, мчав за нею з капелюхом у руцi, а кожен тугий завиток кучерявого волосся на його головi здригався вiд нетерпiння.

Незабаром вiтерець донiс до Нен неголосне «Привiт!». Вона притишилася й спробувала, хоч i без успiху, вдати, нiби здивувалася, а потiм привiтно вигукнула:

– А, це ти, Томе!

– Схоже, що я.

Подумав, можливо, ти пiдеш сьогоднi за мiсто, – веселе обличчя хлопця ще бiльше засяяло вiд задоволення.

– Ти добре знав, що я пiду. Як твое горло? – запитала Нен своiм найпрофесiйнiшим тоном, який завжди допомагав iй гасити недоречнi, на ii думку, захоплення чоловiкiв.

– Горло? О, точно! Горло… пам’ятаю. Все гаразд. Лiки, якi ти прописала, подiяли негайно. Я бiльше нiколи не назву гомеопатiю шахрайством.

– Цього разу ти сам шахраював, тож шахрайськими були й пiгулки, якi я тобi дала.

У них не мiстилося нiчого помiчного. Якщо цукор i молоко можуть так чудово вилiковувати дифтерiю, то я це, мабуть, вiзьму на замiтку. О, Томе, Томе, невже ти нiколи не покiнчиш зi своiми витiвками?

– О, Нен, Нен, невже ти нiколи не перестанеш обводити мене навколо пальця?

І вони весело засмiялися – так само, як робили це в дитинствi, яке завжди згадували, коли крокували до Пламфiлду.

– Я знаю, що не побачу тебе цiлий тиждень, якщо тiльки не вигадаю який-небудь привiд для вiзиту до твоеi приймальнi.

Ти весь час така заклопотана й зайнята, що менi нiяк з тобою не поговорити, – прояснив ситуацiю Том.

– Тобi теж варто займатися справою, а не подiбними дурницями. Вкотре кажу тобi, Томе, якщо повнiстю не зануришся в навчання, то нiколи нiчого не досягнеш, – завважила Нен серйозно.

– Менi цього навчання цiлком вистачае, – промовив у вiдповiдь Том iз таким виглядом, нiби згадав про щось огидне. – Людина повинна хоч трохи розважитися пiсля того, як цiлими днями роздивляеться трупи.

Я не можу довго витримувати це заняття без перерви, хоч деяким воно, схоже, приносить величезне задоволення.

– Тодi чому не залишиш медицину? Займись чимось пiдхожим. Хiба я не казала тобi, що робиш дурiсть, обираючи цей фах, – сказала Нен iз ледь помiтним виразом стурбованостi в проникливих очах, коли намагалася знайти ознаки хвороби на обличчi хлопця, рум’яному, як червоне яблучко.