Хлопчики Джо

– Нет розiб’е свою скрипку об мою голову, щойно я натякну на щось подiбне. Нi, дякую. Інше iм’я закарбувалося в моему серцi. Його неможливо стерти так само, як синiй якiр на моему плечi. «Надiя» – мiй девiз. «Нiколи не здаватися» – твiй. Побачимо, хто триматиметься стiйкiше.

– Ви, дурнi хлопчиська, думаете, що ми повиннi розбитися на парочки, як за тих давнiх днiв, коли були дiтьми. Але ми не збираемося займатися цiею нiсенiтницею… Як гарно звiдси виглядае Парнас! – вигукнула Нен, знову несподiвано мiняючи тему розмови.

– Будинок чудовий. Але я чомусь дедалi бiльше люблю старий Пламфiлд. Ось здивувалася б тiтка Марч, якби побачила, як все тут змiнилося! – вiдгукнувся Том, коли вони затрималися бiля ворiт, щоб помилуватися краевидом.

Несподiваний крик змусив друзiв здригнутися. Майже одразу перед ними постав високий хлопчик зi скуйовдженим рудуватим волоссям, що перестрибнув через живоплiт, наче кенгуру. Те саме спробувала зробити худорлява дiвчинка, однак не розрахувала сили й повисла на кущах глоду, немов маленька фея.

Капелюшок злетiв у неi з голови й, тримаючись на зав’язках, зависнув на плечах, тож одразу впадало в око ii виразне обличчя, обрамлене чорними кучерями. Спiдниця могла розповiсти про те, що дiвчинка долала воднi перешкоди, пiдкоряла дерева, але все-таки непоправноi шкоди завдав iй стрибок через живоплiт.

– Нен, будь ласка, знiмай мене звiдси швидше! А ти, Томе, тримай Теддi! В нього моя книжка! Менi вона дуже потрiбна! – вигукнула Джозi, анiтрохи не знiяковiвши.

Том одразу схопив грабiжника за комiр, а Нен витягла Джозi з колючого куща й поставила на ноги, не сказавши й слова докору. Вона сама була в дитинствi шибайголовою, тому поблажливо ставилася до всiх, хто вирiзнявся активнiстю.

– Що сталося, люба? – запитала вона, заколюючи шпилькою розпанахану спiдницю Джозi, поки та розглядала подряпини на руках.

– Я сидiла на вербi, вчила роль, а Тед пiдкрався й вибив книжку в мене з рук палицею й вона впала у струмок.

Перш нiж я встигла злiзти, вiн схопив ii й кинувся навтьоки. Негiдник, зараз же вiддай книжку, або я надеру тобi вуха! – крикнула Джозi, одночасно смiючись i гнiваючись.

Вивернувшись з рук Тома, Тед театрально закинув голову й кидаючи нiжнi погляди на скуйовджену молоду особу в дранiй спiдницi, що стояла перед ним, з удаваним трагiзмом прочитав знаменитий монолог Клода Мелнота.