Енн із Зелених Дахів

Я добре розумiю, як вам ведеться, маленькi деревця». Менi було сумно розлучатися з ними сьогоднi вранцi. Людина прив’язуеться до подiбних речей, адже правда? А бiля Зелених Дахiв е струмок? Я забула запитати про це в панi Спенсер.

– Так, звичайно, струмок прямо за нашим двором.

– Чудово! Жити бiля струмка завжди було моею мрiею. Та й подумати не могла, що вона здiйсниться. А хiба не чудово було б, якби мрii завжди ставали реальнiстю? Але тепер вiдчуваю себе майже щасливою. Я не можу бути цiлковито щасливою, бо… о, як би ви назвали цей колiр?

Вона перекинула наперед через худеньке плече одну з довгих блискучих кiс i показала Метью.

Метью не звик судити про вiдтiнки жiночих локонiв, але тут сумнiвiв бути не могло.

– Рудий, так? – сказав вiн.

Дiвчинка знову перекинула косу на спину й зiтхнула так глибоко, наче цей подих пiдiймався вiд самих ii стоп i давав вихiд всiм багатовiковим стражданням.

– Так, рудий, – наче остаточно змирившись зi злою долею, покiрно проказала вона. – Тепер ви розумiете, чому я не можу бути цiлковито щасливою? Нiхто з рудоволосих не змiг би.

Я не засмучуюсь так глибоко через iншi речi… веснянки, зеленi очi й сухоребрiсть, бо можу уявити, що в мене шкiра, як пелюстки троянд i чарiвнi променистi фiалковi очi. Але навiть в уявi не можу позбутися рудого волосся. Хоч дуже стараюся. Я повторюю собi: тепер у мене блискуче чорне волосся, чорне, як вороняче крило. Та все намарне, я знаю, що воно просто руде, i це розбивае менi серце. Це буде трагедiя всього мого життя. Я читала одного разу в романi про дiвчину, в якоi була трагедiя всього ii життя, але не через руде волосся. У неi були золотi локони, що спускалися з алебастрового чола. Що таке – алебастрове чоло? Менi так i не вдалося з’ясувати. Ви не могли б менi пояснити?

– Мм… нi, боюся, що не можу, – вiдповiв Метью, в якого вже паморочилась голова. Вiн знову вiдчував себе на каруселi, куди потрапив у дитинствi, пiддавшись на умовляння незнайомого хлопчика.

– Ну, у всякому разi, це було щось чарiвне, бо вона описана божественно красивою.

Ви коли-небудь уявляли, що вiдчувае людина, яка божественно красива?

– Мм… нi, нiколи, – зiзнався щиросердно Метью.

– А я це часто уявляю. А яким ви хотiли б бути, якби вам запропонували вибирати, – божественно красивим, приголомшливо розумним або добрим, наче янгол?

– Мм… я… точно не знаю.

– Я теж не знаю. Нiяк не можу вирiшити. Але це не мае значення, бо я, мабуть, нiколи не стану такою.