Енн із Зелених Дахів

І вже напевно нiколи не буду доброю, як янгол. Панi Спенсер каже… О, пане Катберте! О, пане Катберте!! О, пане Катберте!!!

Насправдi це не були слова панi Спенсер, i дiвчинка не випала з кабрiолета, та й Метью не зробив нiчого дивного. Просто вони проминули поворот й опинилися на Авеню.

Авеню жителi Ньюбриджа називали вiдрiзок дороги в чотириста чи п’ятсот ярдiв завдовжки, обабiч якоi росли велетенськi яблунi, якi за багато рокiв сплелися гiллям, утворивши тунель. Нинi над подорожнiми був один суцiльний навiс зi снiжно-рожевих запашних суцвiть, пiд колеса кабрiолета лягав пурпурний присмерк, а далеко попереду виднiвся шматочок вечiрнього неба, блискучий, як величезне стрiлчасте вiкно в кiнцi довгоi галереi.

Краса цього мiсця, здавалося, позбавила дiвчинку мови. Вона вiдкинулася на сидiннi, зчепила на грудях худенькi руки, i в нiмому захватi пiдняла обличчя до бiлоi пишностi, що пропливала над головою. І навiть коли вони вже виiхали з Авеню та спускалися довгим косогором до Ньюбриджа, вона мовчала й не рухалася.

Через Ньюбридж, маленьке мiстечко, де iх обгавкали собаки, привiтали криками маленькi хлопчики, а з вiкон проводжали цiкавi очi, вони проiхали, як i ранiше, мовчки. У кабрiолетi й слова не пролунало потiм ще три милi. Очевидно, дiвчинка могла мовчати так само затято, як i говорити.

– Ти, напевно, втомилася й голодна, – наважився нарештi хоч щось сказати Метью, який не мiг знайти iншого пояснення цьому незвично довгому затишшю.

Дiвчинка з глибоким зiтханням вийшла iз задуми й подивилася на нього мрiйливим поглядом прибульця, який повернувся з далеких зоряних просторiв.

– О, пане Катберте, – прошепотiла вона, – це мiсце, яке ми проiжджали… те бiле мiсце… що це було?

– Мм… ти, напевно, маеш на увазi Авеню, – сказав Ме-тью пiсля недовгого, але глибокого роздуму.

– Гарне? О, слово «гарне» не дуже пiдходить, І прекрасне – теж не пiдходить. О, воно чудове… чудове! Я вперше в життi побачила таке, що не можна уявити ще дивовижнiшим. Воно запало менi в серце, сповнило радiстю, ось тут, – вона поклала руку на груди. – Вiд нього тут такий дивний бiль, але це приемний бiль. У вас коли-небудь бувае такий бiль, пане Катберте?

– Мм… та не пам’ятаю навiть, щоб коли-небудь був.