Енн із Зелених Дахів

– У мене часто бувае – щораз, коли я бачу щось по-справжньому красиве. Але не слiд називати це чарiвне мiсце Авеню. Ця назва нiчого не виражае. Потрiбно назвати його… Зараз, подумаю… Бiлий Шлях Чарiвностi. Хiба не чудова ця образна назва? Коли менi не подобаеться назва мiсця або iм’я людини, я завжди придумую нове й вiдтак iх завжди й називаю.

У притулку була дiвчинка на iм’я Хепзиба Дженкiнс, але я завжди про себе називала ii Розалiя де Вер. Нехай iншi називають це мiсце Авеню, я завжди називатиму його Бiлим Шляхом Чарiвностi.

Нам справдi залишилося проiхати всього пару кiлометрiв? О, менi й радiсно, й сумно. Сумно, бо ця дорога була такою приемною, а менi завжди сумно, коли щось приемне кiнчаеться. Хоча, звичайно, потiм може статися щось навiть ще приемнiше, але нiколи не можна бути впевненим заздалегiдь.

А часто потiм бувае щось неприемне. Я знаю з досвiду. Проте я рада, що в мене буде будинок. Розумiете, в мене нiколи не було справжнього дому, скiльки я себе пам’ятаю. І в мене знову з’являеться цей приемний бiль в грудях, тiльки-но подумаю, що iду в справжнiй, свiй будинок.

О, як це чудово!

Вони минули гребiнь пагорба. Внизу блиснув водним дзеркалом ставок, що виглядав майже, як рiчка – таким довгим i звивистим вiн був. Мiст перетинав його посерединi. Нижче мосту, до того мiсця, де бурштиновий пояс пiщаних пагорбiв вiддiляв його вiд темно-блакитноi морськоi затоки, вода буяла безлiччю мiнливих фарб – напiвпрозорих вiдтiнкiв шафранного, рожевого, блiдо-зеленого з iншими невловимими вiдтiнками, для яких ще нiхто не знайшов назви.

Вище мосту ставок вився мiж гаями ялин i кленiв та виблискував темною водою серед тiнистих дiлянок. Подекуди схилялася з берега дика вишня, немов дiвчина в бiлому, яка стала навшпиньки, щоб помилуватися своiм зображенням у водi. З болота, що оточував верхнiй кiнець ставу, долинав гучний, меланхолiйно солодкий хор жаб. Трохи вище ставка, на схилi стояв маленький сiрий будиночок, нiби визираючи з яблуневого саду. Хоч iще не було зовсiм темно, свiтло горiло в одному з його вiкон.

– Це ставок Баррi, – сказав Метью.

– Нi, це iм’я менi теж не подобаеться. Я назву його… дайте подумати… Озеро Блискучих Вод. Так, це правильне iм’я. Я впiзнаю це за тремтiнням. Коли я знаходжу iм’я, яке точно пiдходить, то вiдчуваю тремтiння. У вас що-небудь викликае тремтiння?

Метью розмiрковував.

– Мм… мабуть, так. Тремтiння мене завжди пробирае, коли я бачу цих противних бiлих гусениць, якi повзають в огiркових грядках.