Енн із Зелених Дахів

Терпiти iх не можу.

– О, менi здаеться, це не зовсiм те тремтiння. А ви як думаете? Адже е рiзниця мiж гусеницями й озерами блискучих вод, правда? Але чому цей ставок називають ставком Баррi?

– Напевно, тому, що пан Баррi живе там, у тiй хатi. Садовий Схил – ось як це мiсце називаеться. Якби не той густий гай за ним, ти могла б побачити звiдси Зеленi Дахи. Але нам доведеться проiхати через мiст i навкруг дорогою, а це ще приблизно пiв милi.

– А в пана Баррi е маленькi дочки? Ну, не дуже маленькi – мого вiку.

– Так, у нього доньцi одинадцять рокiв. Їi звуть Дiана.

– О-о-о! – протягнула вона, глибоко втягуючи повiтря. – Яке чарiвне iм’я!

– Ну, я так не думаю. Звучить якось жахливо по-поганському. Я волiв би Джейн або Мерi або ще якесь розумне iм’я на кшталт цього. Але коли Дiана народилася, Баррi здавали кiмнату шкiльному вчителевi. Вони попросили його вибрати iм’я, i вiн запропонував – Дiана.

– Шкода, що не було такого вчителя там, де я народилася. О, ми вже на мосту! Я заплющила очi мiцнiше.

Менi завжди страшно переiжджати через мости. Я не можу втриматися, щоб не уявити, що, може, саме коли ми будемо на його серединi, вiн закриеться, як складаний нiж i защемить нас. Тому я заплющую очi. Але менi завжди доводиться розплющувати iх, коли здаеться, що ми вже бiля середини. Адже, розумiете, якби мiст закрився, я хотiла б побачити, як вiн закриваеться. Як вiн весело грюкае! Я люблю, коли щось так грюкае. Хiба не чудово, що е так багато речей на свiтi, якi можна любити? Ну, ось i проiхали. Тепер я подивлюся назад. Добранiч, дороге Озеро Блискучих Вод. Я завжди кажу «добранiч» речам, якi люблю – зовсiм, як людям. Гадаю, iм це подобаеться. А вода немов усмiхаеться менi!

Коли вони минули черговий пагорб i дорога знову повернула, Метью сказав:

– Ми майже бiля будинку. Зеленi Дахи…

– О, не кажiть де, – перервала вона, поспiшно хапаючи його за руку, яка було пiднялася, й заплющуючи очi, щоб не бачити, куди вiн вказав.

 – Дозвольте, я вгадаю. Я впевнена, що вгадаю правильно.

Вона розплющила очi й поглянула навколо. Кабрiолет був на гребенi пагорба. Сонце вже зайшло, але околицi ще чiтко виднiлися. Захiднiше на тлi яскраво-оранжевого неба височiв темний шпиль церкви. Внизу була маленька долина, а за нею тягнувся довгий похилий схил, на якому юрмилися акуратнi фермерськi дворики. Очi дiвчинки перебiгали вiд одного до одного жадiбно й серйозно.