Енн із Зелених Дахів

Як добре, що тут, бiля Зелених Дахiв, е струмок. Може, ви думаете, що це не мае для мене значення, раз ви не хочете залишити мене тут? Але це не так. Менi завжди буде приемно згадувати, що бiля Зелених Дахiв е струмок, навiть якщо я нiколи бiльше його не побачу. Якби тут не було струмка, мене завжди переслiдувало б неприемне почуття, що вiн повинен тут бути.

Сьогоднi вранцi я не в безоднi горя. Бо нiколи не буваю в безоднi горя вранцi. Хiба це не чудово, що бувае ранок? Але менi дуже сумно. Я щойно уявляла, що вам все-таки потрiбна саме я i тому залишуся тут назавжди-назавжди.

Було великою втiхою це уявити. Але найнеприемнiше в уявних речах – це те, що настае момент, коли доводиться перестати уявляти, а це дуже боляче.

– Краще одягайся, спускайся вниз i нiчого не уявляй, – завважила Мерил, тiльки-но iй вдалося вставити слiвце. – Снiданок чекае. Умийся та причепурися. Залиш вiкно вiдчиненим i розкрий постiль, щоб вона провiтрилася. І швидше, будь ласка.

Енн вочевидь могла не баритися, коли на те була потреба, бо вже за десять хвилин спустилася вниз, акуратно одягнена, з розчесаним i заплетеним у коси волоссям та вмитим обличчям.

Душу ii наповнювало приемне вiдчуття вправно виконаних вимог Мерил. Крiм однiеi – постiль вона все-таки забула розкрити для провiтрювання.

– Я сьогоднi дуже голодна, – оголосила дiвчинка, щойно вмостившись на стiльцi, вказаному iй Мерил. – Свiт менi вже не здаеться такою похмурою пустелею, як вчора ввечерi. А ще тiшить сонячний ранок.

Втiм, я люблю й дощовi ранки теж. Будь-який ранок цiкавий, правда? Невiдомо, що чекае нас в цей день, тому вiдкриваеться так багато простору для уяви. Мене тiшить, що сьогоднi немае дощу, бо легше не сумувати й стiйко долати мiнливостi долi в сонячний день. А я вiдчуваю, що сьогоднi доведеться багато чого подолати. Дуже легко читати про чужi нещастя й уявляти, як героiчно ми iх зносимо, проте в життi, насправдi це не так легко, правда?

– Заради Бога, помовч трохи, – не витримала Мерил.

 – Маленька дiвчинка не повинна так багато говорити.

Пiсля цього зауваження Енн намертво припнула язика, аж ii тривале мовчання стало дещо дратувати Мерил, наче в ньому було щось неприродне. Метью теж мовчав, але в цьому не було нiчого дивного. Тож снiданок минав за повноi тишi.

І чим ближче було до його завершення, тим Енн ставала дедалi неуважнiшою: iла машинально, а ii великi очi невiдривно, незрячим поглядом дивилися на небо за вiкном.