Енн із Зелених Дахів

О, хiба це не диво? Хiба це не чарiвне мiсце? Якби ж то вона могла тут залишитися! Треба негайно уявляти себе посеред усiеi цiеi краси – тут е простiр для уяви!

Величезна вишня стояла так близько до вiкна, що ii гiлок можна було легко торкнутися й водночас майже не розгледiти жодного листочка – так густо вкривали ii суцвiття. По обидва боки будинку тягнулися великi бiлопiннi сади, з одного – яблуневий, з другого – вишневий, а трава пiд деревами здавалася жовтою вiд квiтучих кульбаб. Трохи вiддалiк виднiлися кущi бузку, звiдки ранковий вiтерець доносив до вiкна Енн запаморочливо солодкий аромат яскраво-фiолетових квiтiв.

Далi за садом розкинулися зеленi луки, вкритi соковитою конюшиною, i спускалися до долини. Там жебонiв струмок, а над пiдлiском росли стрункi берiзки, немов запрошуючи на чудовий вiдпочинок серед папоротей, мохiв i лiсових трав. За долиною виднiвся пагорб, зелений i пухнастий вiд ялин i ялиць. У невеликому промiжку мiж ними було добре видно сiрий мезонiн того будиночка, який напередоднi Енн бачила з iншого боку Озера Блискучих Вод.

Лiворуч стояли величезнi хлiви та стодоли, а за ними спускалися до блискучого блакитного моря зеленi поля.

Енн вдивлялася-всотувала цю красу, намагаючись не пропустити жодноi деталi в рiзноманiттi краевидiв. За свое коротке життя дiвчинка перебачила стiльки похмурих i негарних мiсць, що свiтла краса, яка вiдкрилася ii очам, стала для неi справжнiм вiдкриттям.

Вона так i застигла навколiшках, забувши про все на свiтi. Не почула навiть, як увiйшла Мерил, поки та не поклала iй руку на плече i сказала:

– Давно пора одягатися.

Власне, Мерил просто не знала, як говорити з цiею дитиною. Саме це, неприемне iй самiй незнання, попри бажання, робило ii рiзкою й непривiтною.

Маленька мрiйниця глибоко зiтхнула й пiдвелася.

– О, хiба це не чудово? – запитала вона, вказуючи рукою на свiт за вiкном.

– Так, це велике дерево, – розважливо пiдтвердила Мерил, – i цвiте рясно, проте самi вишнi нiкуди не годяться – дрiбнi й червивi.

– О, я кажу не тiльки про дерево. Звичайно, воно гарне… Так, воно просто слiпучо гарне… воно цвiте так, нiби для нього самого це надзвичайно важливо… Але я мала на увазi все: i сад, i дерева, й струмок, i лiси – весь великий неймовiрний свiт. Ви не вiдчуваете в такий ранок, нiби любите весь свiт? Я навiть звiдси чую, як смiеться струмок. Ви коли-небудь помiчали, якi радiснi створiння цi струмки? Вони завжди смiються. Навiть взимку я чую iхнiй смiх з-пiд льоду.