Енн із Зелених Дахів

– О, то ти все-таки маеш якесь уявлення, слава Богу! Не зовсiм язичниця. Де тебе цього навчили?

– У недiльнiй школi притулку ми вчили катехизис. Менi це дуже подобалося. Щось е чудове в цих словах – «нескiнченний, вiчний i незмiнний». Велично, правда? Чуються гуркiт, немов великий орган грае. Гадаю, це не можна назвати вiршами, але звучить, як поезiя, правда?

– Ми говоримо не про поезiю, Енн, а про вечiрню молитву. Хiба ти не знаеш, як це недобре – не молитися щовечора? Боюся, що ти дуже погана дiвчинка.

– Вам теж було б легше бути поганою, якби у вас було руде волосся, – сказала Енн з докором. – Тi, в кого волосся не руде, не розумiють, як це жахливо. Панi Томас сказала менi, що Бог навмисне дав менi руде волосся, й вiдтодi я перестала ним цiкавитися. До того ж я завжди занадто втомлювалася до вечора, щоб обтяжувати себе молитвою. Вiд людей, яким доводиться няньчити близнюкiв, не можна очiкувати, що вони читатимуть молитву. Скажiть вiдверто, хiба ви так не думаете?

Мерил вирiшила, що релiгiйне виховання Енн слiд почати негайно.

Було очевидно, що вiдкладати не можна.

– Ти повинна читати молитву на нiч, Енн, поки перебуваеш пiд моiм дахом.

– Звичайно, якщо ви хочете, – погодилася Енн охоче. – Я зроблю все, щоб потiшити вас. Але сьогоднi вам доведеться сказати менi, що потрiбно говорити. Коли я ляжу в лiжко, то придумаю по-справжньому прекрасну молитву, яку повторюватиму щовечора. Впевнена, це буде дуже цiкаво.

– Треба встати на колiна, – сказала Мерил знiяковiло.

Енн опустилася на колiна бiля нiг Мерил i серйозно проказала:

– Чому потрiбно вставати на колiна, щоб молитися? Якби я захотiла помолитися, то ось що зробила б. Пiшла б зовсiм одна в широке поле або краще далеко-далеко в лiс i стала б дивитися в небо, у високе-високе, чудове блакитне бездонне небо. І тодi вiдчула б молитву… Ну, я готова. Що потрiбно сказати?

Мерил вiдчула ще бiльшу незручнiсть. Вона збиралася навчити Енн найпростiшоi дитячоi молитви «Коли солодкий сон до мене злетить…».

Але, пригадаймо, в неi все-таки було почуття гумору. А це не що iнше, як друга назва здатностi зрозумiти, що й коли доречно. Тому в неi раптом виникла думка про те, що наiвна молитва, призначена для малечi в бiлих сорочечках, котрi шепчуть ii бiля колiн люблячоi матерi, зовсiм не пiдходить для цього веснянкуватого створiння, яке нiчого не знае про Божу любов i не прагне до неi, бо нiколи не зустрiчалося з нею у виглядi любовi людськоi.