Енн із Зелених Дахів

Усi в Ейвонлi – i старi, й молодi – звуть мене Мерил, крiм священника. Вiн каже «панi Катберт»… коли згадуе про це.

– Менi так хотiлося б називати вас тiтка Мерил, – сказала Енн сумно. – У мене нiколи не було тiтки або iншоi родички… навiть бабусi. Тодi менi здавалося б, що я справдi належу вам. Можна менi називати вас тiтка Мерил?

– Нi, я тобi не тiтка, i не люблю давати людям титули, яких вони не носять насправдi.

– Але ми могли б уявити, що ви моя тiтка.

– Я не могла б, – вiдрiзала Мерил.

– Ви нiколи не уявляете речi не такими, якi вони насправдi? – запитала Енн, широко розкриваючи очi.

– Нi.

– О! – Енн глибоко зiтхнула. – О, панi… Мерил, як багато ви втрачаете!

– Не впевнена. Навiщо уявляти речi не такими, якi вони насправдi? – заперечила Мерил. – Коли Бог створив нас у такому, а не iншому свiтi, то не для того, щоб ми цей свiт уявляли iншим. Ох, це менi нагадало… Енн, пiди до вiтальнi – тiльки ноги витри як слiд i не напусти мух – та принеси менi листiвку, яка стоiть на камiннiй полицi.

На нiй надрукована молитва «Отче наш». Сьогоднi ввечерi ти витратиш свiй вiльний час на те, щоб вивчити ii напам’ять. Таких молитов, як я чула вчора, бiльше бути не повинно.

– Так, гадаю, це була дуже нескладна молитва, – сказала Енн, вибачаючись. – Але, розумiете, в мене не було досвiду. Не можна очiкувати, щоб людина добре молилася з першого ж разу, правда? Я придумала чудову молитву, коли лягла в лiжко, як i обiцяла. Вона була майже такою довгою, як у священника, i дуже поетична.

Але чи повiрите – я не згадала жодного слова, коли прокинулася. Гадаю, нiколи не зможу скласти кращу за неi. Чомусь, коли що-небудь придумуеш вдруге, нiколи не виходить так добре, як було вперше. Ви це помiчали?

– Є дещо, що ти повинна помiтити, Енн. Коли я кажу тобi щось зробити, то хочу, щоб ти слухалася мене вiдразу, а не стояла стовпом i не мiркувала про це без кiнця. Іди та зроби, що я тобi велiла.

Енн швидко попрямувала через передпокiй у вiтальню, проте так довго не поверталася, що Мерил вiдклала плетиво й, стиснувши губи, вирушила за нею.

Вона побачила, що Енн нерухомо стоiть перед картиною. Дiвчинка зцiпила руки за спиною, обличчя ii' було пiднято вгору. Бiле й зелене свiтло, що пробивалося в кiмнату через гiлки яблунь i плюща, обливало занурену у споглядання маленьку фiгурку неземним сяйвом.

– Енн, про що ти думаеш? – запитала Мерил рiзко.

Дiвчинка здригнулася й повернулася на землю.