Енн із Ейвонлі

Пройшло добрих десять хвилин, перш нiж iм вдалося зловити ii й вiдiгнати через зруйновану частину огорожi на пасовище Катбертiв.

У цей момент, нiде правди дiти, настрiй в Енн був зовсiм не янгольським. Не заспокоiлася вона й тодi, коли побачила бричку одразу за пасовищем, на якiй, широко усмiхаючись, iхали пан Ширер з Кармодi та його син.

– Я так розумiю, Енн, було б краще, якби ти продала менi цю корову, коли я хотiв придбати ii минулого тижня, – засмiявся пан Ширер.

– Я продам вам ii зараз, якщо хочете, – вiдповiла розпашiла й розтрiпана власниця.

 – Можете забирати ii цiеi ж митi.

– Згода. Даю за неi двадцятку, як i пропонував тодi, а Джим прямо зараз може вiдвезти ii одразу до Кармодi. Тодi вже ввечерi вона поiде до мiста з iншою худобою. Пановi Рiду з Брайтона якраз потрiбна така джерсiйська корова.

П’ять хвилин потому Джим Ширер разом iз джерсiйською корiвкою вже простували шляхом, а запальна Енн iхала до Зелених Дахiв зi своiми двадцятьма доларами.

– Що скаже Марiлла? – спитала Дiана.

– О, iй байдуже. Доллi належала менi, а я все одно не вторгувала б за неi бiльше, нiж двадцять доларiв на аукцiонi. Але лишенько, якщо пан Гаррiсон побачить те збiжжя, вiн точно зрозумiе, що вона знову вдерлася на його поле, i це пiсля того, як я дала слово честi, що цього бiльше нiколи не станеться! Що ж, принаймнi це навчило мене, що нiколи не можна давати слово честi, коли йдеться про корiв. Коровi, яка може перестрибнути через огорожу в загонi або розвалити ii, довiряти не можна.

Марiлла гостювала в панi Лiнд i, коли повернулася, вже знала все про продаж i перевезення Доллi, оскiльки панi Лiнд бiльшу частину цiеi оборудки бачила з вiкна, а решту здогадалася самотужки.

– Думаю, це й на краще, що ii бiльше немае, хоча ти таки РОБИШ все дуже безрозсудно, Енн. Я лише не можу зрозумiти, як вона вилiзла з загону. Для цього вона мусила розвалити частину огорожi.

– Я й не подумала про це, – сказала Енн, – але зараз пiду й погляну. Мартiн так досi й не повернувся. Може, хтось ще з його тiтоньок помер.

Думаю, це щось схоже до iсторii з паном Пiтером Слоаном. Одного разу ввечерi панi Слоан читала газету й спитала в нього: «Тут написано, що помер ще один «octogenarian»[1 - Octogenarian (лат.) – вiсiмдесятилiтнiй (прим. пер.).]. Хто ж вони такi, Пiтере?». Пан Слоан вiдповiв, що вiн поняття не мае, але це, очевидно, якiсь дуже хворобливi iстоти, бо про них тiльки те й пишуть, що вони постiйно помирають. Те саме й з тiтоньками Мартiна.