Енн із Ейвонлі

 – Вiн у цю хвилину – найщасливiший чоловiк на все Ейвонлi. Що ви собi думаете? У них щойно народився хлопчик… а пiсля семи дiвчат то неабияка подiя, скажу я вам.

Енн слухала, нашорошивши вуха, а коли вони вже iхали геть, сказала:

– Я iду прямо до Лоренсо Вайта.

– Але ж вiн живе на тiй дорозi, що веде до Вайт Сендс i iхати туди дуже далеко, – запротестувала Дiана. – Гiлберт i Фред зайдуть до нього.

– Вони не прийдуть туди аж до наступноi суботи, а тодi буде вже надто пiзно, – рiшуче заперечила Енн. – Лоренсо Вайт – страшенно непривiтний чоловiк, але в цю мить вiн зробить пожертву на БУДЬ-ЩО.

Ми не можемо втратити таку чудову нагоду, Дiано.

Результат виправдав очiкування Енн. Пан Вайт зустрiв iх на подвiр’i, сяючи, наче сонце в великодню недiлю. Коли Енн попросила його про пожертву, вiн охоче погодився.

– Звiсно, звiсно. Запишiть вiд мене на долар бiльше вiд найбiльшоi пожертви, яку ви отримали.

– Виходить п’ять доларiв… пан Денiел Блер дав чотири, – дещо налякано сказала Енн. Але Лоренсо вiд свого слова не вiдступив.

– П’ять – то п’ять. Ось i грошi. А тепер я хочу, щоб ви зайшли в дiм. Там е дещо, що варто побачити… дещо, що поки бачило зовсiм небагато людей. Просто заходьте i скажете, що ВИ про це думаете.

– Що ми скажемо, якщо дитина буде негарна? – з тривогою в голосi прошепотiла Дiана, поки вони йшли слiдом за схвильованим Лоренсо до будинку.

– О, ми точно знайдемо, що ще хорошого можна сказати, – безтурботно вiдповiла Енн. – Коли йдеться про дитину, завжди спадае на думку щось приемне.

Однак дитина таки БУЛА гарненькою, а пан Вайт вирiшив, що його п’ятидоларова пожертва вартувала такого щирого захоплення, яке виявили дiвчата щодо пухкенького новонародженого дитяти. Та це був перший, останнiй i единий раз, коли Лоренсо Вайт давав на що-небудь пожертву.

Енн, хоч яка була втомлена, зробила ще одне зусилля на благо громади цього вечора, пробравшись через поля до пана Гаррiсона, щоб поцiкавитися, чи не пожертвуе i вiн щось для клубу.

Пан Гаррiсон, як завжди, курив собi люльку на верандi, а поруч нього сидiв Джинджер. Строго кажучи, жив вiн на дорозi, що веде до Кармодi, але Джейн та Гертi, якi його зовсiм не знали, хiба що з сумнiвних чуток, нервово благали Енн зайти до нього замiсть них.

Пан Гаррiсон, однак, рiшуче вiдмовився пожертвувати хоча б цент, i жоднi вмовляння Енн його не переконали.

– Але я думала, що ви пiдтримуете наше Товариство, пане Гаррiсон, – похнюпившись, сказала вона.