Таємний сад

Дiвчинка повернулася до вiкна, роздивляючись сiрi потоки дощу, який, здавалося, нiколи не припиниться. Мерi дивилася на них так довго i вперто, доки все перед ii очима не стало сiрим. Вона заснула.

Роздiл 3. По той бiк вересових болiт

Мерi спала дуже довго, а коли прокинулася, бiля неi стояв кошик з iжею, який панi Медлок купила на якiйсь станцii. Там були смаженi курчата, холодна яловичина, хлiб iз маслом i гарячий чай.

Дощ не вщухав, i всi люди на станцiях ходили в блискучих дощовиках.

Провiдник запалив у вагонi лампи, й панi Медлок взялася спорожнювати кошик, насолоджувалася гарячим чаем, курятиною та яловичиною. Вона нiчогенько пiдкрiпилася й заснула, а, Мерi, яка теж доклалася до трапези, довго дивилася на неi та на ii капелюх, який сповз на вухо, доки знову не заснула пiд монотонний шум дощу. А коли знову прокинулася, було вже зовсiм темно. Поiзд стояв на станцii, а панi Медлок трясла ii за плече.

– Ну, ви й соня! – вигукнула вона.

 – Розплющуйте очi! Ми вже на станцii Твейт, а попереду ще – довгий шлях.

Мерi звелася на ноги, намагаючись тримати очi розплющеними, поки панi Медлок збирала речi. Маленька панна навiть не подумала запропонувати iй свою допомогу, бо слуги в Індii завжди збирали й носили речi самi, що здавалося цiлком природним.

Це була маленька станцiя, на нiй нiхто, крiм них, не зiйшов. Станцiйний доглядач заговорив з панi Медлок – очевидно, вони були знайомi, вимовляючи слова якось дивно й протяжно.

Пiзнiше Мерi зрозумiла, що так говорять всi жителi Йоркширу:

– Бачу, ви вже повернулися й привезли iз собою дiвчинку?

– Ага, це вона, – панi Медлок теж перейшла на йоркширську вимову й кивнула на Мерi. – Як поживае ваша дружина?

– Дякую, непогано. Ваш кеб стоiть з iншого боку станцii.

Екiпаж чекав на дорозi перед маленькою платформою. Мерi завважила, що вiн дуже пристойний. Слуга взяв iхнi речi й допомiг забратися всередину. Його довгий гумовий плащ з каптуром, що закривав цилiндр, блищав у струменях дощу, який заливав усе навколо, включно з гладким станцiйним доглядачем.

Чоловiк зачинив дверцята кеба, сiв поруч з кучером, i вони рушили. Мерi зручно вмостилася на м’якому сидiннi в кутку, але спати iй вже розхотiлося. Вона дивилася у вiкно, намагаючись хоч щось побачити за стiною дощу. Але темрява ховала дорогу, яка вела в дивне мiсце, про яке iй розповiла панi Медлок.