Таємний сад

Мерi раптом пiдвела на економку очi, хоч i намагалася прикинутися байдужою. Вона нiколи не думала, що горбань може одружитися, тому здивувалася. Панi Медлок це помiтила, й оскiльки була дуже балакучою особою, вела свою розповiдь дедалi жвавiше. Зрештою, це був единий спосiб згаяти час у дорозi.

– Вона була така мила, красива, то вiн був ладен на край свiту пiти за стебельцем трави для неi, якби вона тiльки захотiла. Нiхто й не думав, що вона погодиться одружитися з ним, а вона дала згоду. Люди почали говорити, що це – через його грошi.

Але це неправда, неправда… – з глибоким переконанням повторила панi Медлок. – Коли вона померла…

Мерi, сама того не бажаючи, злегка пiдстрибнула.

– О! Вона померла! – вигукнула дiвчинка. Їй пригадалася колись прочитана французька казка, у якiй розповiдалося про горбаня та прекрасну принцесу. Мерi стало шкода пана Арчибальда Крейвена.

– Так, вона померла, – зiтхнула панi Медлок. – Вiдтодi вiн став ще бiльш дивакуватим. Вiн багато подорожуе, а коли повертаеться, то замикаеться в захiдному крилi будинку й нiкого не хоче бачити.

Пускае тiльки старого Пiтчера, який бавив господаря, коли той був ще дитиною, тож добре вивчив його характер.

Це була дивна iсторiя, немов iз книжки. Розповiдь панi Медлок нiтрохи не пiдбадьорила Мерi. Будинок зi ста кiмнатами, i майже всi вони замкненi – будинок на краю вересового поля – все це звучало похмуро. Та навiть сам факт, що будинок стояв бiля поля. І горбатий чоловiк, який нiкого не хоче бачити!

Дiвчинка дивилася у вiкно, зцiпивши зуби, i iй здалося цiлком природним, що в цю хвилину дощ почав бити сiрими косими струменями у вiкна вагона.

Аби ж то була жива та дружина-красуня, вона б осяяла все навколо, як ii мама, – своiм щебетом, рухливiстю, ходiнням з однiеi вечiрки на iншу в чудових сукнях, на яких «повно мережив». Але ii вже не було серед живих.

– Не сподiвайтеся його побачити, вiн не захоче з вами розмовляти, – попередила панi Медлок. – І не думайте, що з вами хтось захоче розмовляти.

Вам треба буде самiй гратися i самiй про себе пiклуватися. Вам скажуть, у якi кiмнати можна заходити, а у якi – нi. Садiв там досить. Але не можна ходити по будинку й пхати свого носа, куди не слiд. Пановi Крейвену це не сподобаеться.

– Я зовсiм не збираюся нiкуди пхати свого носа, – вiдрiзала Мерi.

Утiм, несподiвано вона перестала спiвчувати пановi Крейвену. Їй спало на думку, що вiн – неприемна людина i заслужив все те, що з ним сталося.