Таємний сад

– Так, у цю сукню вас наказали вдягти, – вiдповiла Марта. – Пан Крейвен розпорядився замовити ii в Лондонi. Вiн сказав: «Не треба, щоб будинком ходила дитина в чорному, наче неприкаяна душа. Такий похмурий одяг зробить це мiсце ще сумнiшим, нiж воно е насправдi. Вдягнiть ii у щось свiтле». Про це я розповiла матерi, i вона сказала, що добре розумiе господаря. Вона завжди на всьому знаеться. І теж не любить чорних суконь.

– Якщо вiдверто, то я ненавиджу чорнi речi, – визнала Мерi.

Процес одягання тривав не одну мить.

Марта iнодi вдягала своiх маленьких сестричок i братикiв, але нiколи не бачила, щоб дитина стояла так нерухомо i чекала коли за неi все зроблять.

– Чому ви самi не взуваетесь? – запитала вона, обережно пiднiмаючи ногу Мерi.

– Моя Ая взувала мене, – вiдповiла дiвчинка, втупившись на покоiвку. – Такий звичай.

Цей вислiв вона перейняла вiд слуг-iндусiв. Якщо iм наказували зробити те, чого впродовж столiть не робили iхнi предки, вони з лагiдним поглядом вiдповiдали: «Звичай не такий», – цим справа й закiнчувалася.

«Звичай був такий», що Мерi нiчого не робила сама, а тiльки стояла й дозволяла одягнути себе, наче ляльку. Проте нинi в неi з’явилося передчуття, що життя в Мiзелтвейтi навчить ii багато чого, а самостiйно вдягати панчохи та черевики й поготiв.

Поза сумнiвом, аби Марта була «справжньою» покоiвкою, вона виказувала б бiльше послужливостi, а також знала б, що iй належить розчiсувати волосся господинi, застiбати черевики, класти на мiсце розкиданi нею речi, як це робили служницi в багатьох англiйських родинах.

Однак вона нiде, крiм Мiзелтвейту, не служила, i була простою сiльською дiвчиною, яка виросла в будинку на краю поля з цiлим виводком братiв i сестер, яким i на думку не спадало, що можна чогось не робити самим i не доглядати за молодшими дiтьми, якi ще тiльки вчилися ходити.

Якби Мерi Леннокс можна було легко розвеселити, балакучiсть Марти, ймовiрно, потiшила б ii. Проте поки що дiвчинка з далекоi Індii тiльки незворушно слухала оповiдки покоiвки, критично оцiнюючи ii манери.

Оскiльки Марту не надто цiкавили потаемнi думки маленькоi ледi, вона й далi вела мову про все на свiтi, а ii свiт передовсiм зосереджувався на власнiй родинi.

– Ех, якби ви iх всiх тiльки побачили! – говорила дiвчина. – Нас загалом дванадцятеро, а батько мiй отримуе всього шiстнадцять шилiнгiв на тиждень. Важко нагодувати всiх, скажу я вам.