Таємний сад

Вона ледь тримала себе.

Але Мартi було байдуже.

– Воно й видно, що iнакше, – сказала вона спiвчутливо. – Гадаю, це тому, що там мало бiлих людей, тому вони й могли коверзувати. Коли я почула, що ви iдете сюди з Індii, то подумала, що ви теж iндуска!

І тут Мерi зiрвалася – вона рвучко сiла в лiжку й залементувала:

– Що! Ти думала, що я iндуска? Ти… свиняча дочка!

Марта спалахнула.

– Ви лаетеся? – гостро сказала вона. – Панночцi не слiд так говорити. І сердитися. Я нiчого не маю проти iндусiв. У книжках про них пишуть, що вони всi релiгiйнi й такi самi люди, як i ми, нашi брати… Просто я нiколи не бачила темношкiроi людини й дуже зрадiла, бо подумала, що побачу близько хоч одну.

Коли я прийшла сюди вранцi, щоб розпалити камiн, то пiдкралася до вашого лiжка й обережно пiдняла ковдру. І тут-то я побачила, – додала вона розчаровано, – що ви нiтрохи не чорнiшi за мене, попри те, що така жовта!

Мерi навiть не намагалася стримати свiй гнiв i оскаженiло заволала:

– Як ти посмiла думати, що я iндуска! Ти нiчого не знаеш про тих тубiльцiв! Вони не люди, вони – слуги, якi повиннi кланятися! Ти нiчого не знаеш про Індiю! Ти взагалi нiчого не знаеш!

Вона раптом вiдчула себе зовсiм безпорадною перед наiвним поглядом Марти, перед цим iншим свiтом, де все було не так, як у колишньому життi.

І така невимовна туга накрила ii всю до останку, що Мерi кинулася обличчям у подушки й вибухнула риданнями.

Добродушна Марта навiть злякалася, iй стало шкода дiвчинку. Вона пiдiйшла до лiжка й нахилилася до Мерi.

– Не треба так плакати! – стала вона примирливо. – Ну, будь ласка, не треба. Я не знала, що ви так розсердитеся! Я справдi зовсiм нiчого не знаю, як ви сказали. Прошу вибачити, панно. Перестаньте плакати!

У ii дивнiй йоркширськiй мовi та спокiйних манерах було стiльки доброзичливостi й тепла, що Мерi поступово заспокоiлася й затихла. Марта з полегшенням зiтхнула i вже веселiшим тоном сказала:

– А тепер пора вам вставати. Панi Медлок казала, щоб я приносила снiданок, обiд i вечерю в сусiдню кiмнату.

Там вам улаштували дитячу. А якщо зараз встанете, я допоможу вам одягнутися. Ви не зможете самостiйно застебнути гудзики на сукнi ззаду, – примирливо додала вона.

Коли Мерi нарештi вирiшила залишити лiжко, то потягнулася взяти з гардероба своi речi. Але Марта вже тримала в руках бiлу вовняну сукню з червоним кантом.

– Це не мiй одяг, моя ота… чорна, – показала Мерi на сукню, у яку була вбрана вчора. – Але… ця приемнiша. Менi… подобаеться.