Таємний сад

Мерi майже весь день не заходила до будинку, тож коли сiла вечеряти, то була не лише дуже голодна, а й вiдчувала приемну втому. Вона насолоджувалася теплом у кiмнатi, й навiть безперервне базiкання Марти не викликало в неi звичного роздратування. Навпаки, цього разу вона iз задоволенням слухала ii розповiдi про все на свiтi.

Вгамувавши апетит, дiвчинка не поспiшала вiдпускати служницю. А та й не дуже опиралася, адже звикла до життя в тiснiй хатi, повнiй братiв i сестер, тож у величезному порожньому передпокоi, де мала в цей час перебувати, зазвичай нудьгувала.

А ця дивна дiвчинка, яка жила в Індii й мала чорних слуг, була для неi ще непрочитаною книжкою.

Нарештi Мерi вирiшила вклинитися в безкiнечний монолог Марти, щоб поставити запитання, яке не давало iй спокою. Наче передбачаючи розлогу вiдповiдь, вона зручно вмостилася на товстому килимi перед камiном i голосно промовила:

– Чому пан Крейвен так не любить цей сад?

Не чекаючи запрошення, Марта теж присiла на килим i вiдповiла на запитання запитанням:

– Ви все ще думаете про цей сад? Так я i знала.

Так само було й зi мною, коли я вперше почула цю iсторiю.

– Чому вiн його так ненавидiв? – наполегливо правила свое Мерi.

Марта сiла зручнiше, пiдiбгавши пiд себе ноги.

– Чуете, як вiтер вие навколо будинку… вие, як вовк, – наче збираючись з думками, проказала дiвчина. – Ви б не встояли на ногах, якби нинi вийшли в поле!

Мерi не знала, що означае «вити, як вовк». Але, прислухавшись до звукiв, що долинали знадвору, зрозумiла: це коли дерева тремтять вiд ревища вiтру, який шаленiе довкруж.

Будинок здригався, нiби якийсь невидимий велет гатив у стiни й вiкна, намагаючись прорватися всередину. Але Мерi знала: йому це не вдасться за жодних обставин. Тому почувалася дуже затишно в кiмнатi, яку освiтлювали червонi язики полум’я, що билося в камiнi.

– Чому ж вiн його так ненавидить? – втрете запитала Мерi, зрозумiвши, що служниця знае цю iсторiю.

– Тiльки пам’ятайте, – застерегла Марта, – нiкому жодного слова, бо панi Медлок наказала не обговорювати такi речi.

Тут багато про що не можна говорити – це наказ пана Крейвена. Вiн каже, що його нещастя – не наша справа. Однак, якби не цей сад, вiн не був би таким. Це був сад панi Крейвен. Його розбили щойно вони одружилися. Вона дуже любила це мiсце, а за квiтами вони доглядали разом: жодний садiвник туди не заходив. Господарi маетку зачиняли за собою хвiртку й годинами не виходили звiдти, насолоджуючись розмовами й читанням книжок.