Таємний сад

Панi Крейвен була молоденькою, зовсiм дiвчинка! Дуже любила сидiти на нижнiй гiлцi старого дерева, казала: зручно, як на лавцi. А весь простiр навколо нього засадила трояндами. Та одного разу гiлка зламалася, вона впала на землю й так сильно забилася, що назавтра померла. Пан Крейвен ледь пережив втрату: лiкарi навiть остерiгалися можливого божевiлля, а то й смертi. Тому вiн так ненавидить цей сад. Вiдтодi туди нiхто не заходив, i нiкому не дозволяеться навiть говорити про нього.

Мерi бiльше не ставила питань.

Вона мовчки дивилася на червоне полум’я, прислухаючись до дедалi голоснiшого завивання вiтру. В цей момент ii всю переповнювало якесь щемливо приемне вiдчуття.

Це трапилося з нею вже вчетверте пiсля приiзду в Мiзелтвейтський маеток. Уперше – коли iй здалося, що вона зрозумiла пташку, а та – ii. Вдруге – коли вiд бiганини на свiжому повiтрi в неi зануртувала кров. Потiм – коли вперше в життi зголоднiла. Нарештi – нинi, коли зрозумiла, що таке спiвчуття. Як багато вiдкриттi за такий короткий час!

Тим часом Мерi серед гучного завивання вiтру за вiкном раптом почала вирiзняти iншi дивнi звуки.

Їй здалося нiби десь плаче дитина. Причому всерединi будинку, хоч i на значнiй вiддалi. Мерi подивилася на Марту.

– Ти чуеш, як хтось плаче? – запитала вона.

Служниця раптом знiяковiла i якось невпевнено вiдповiла:

– Це вiтер. Справдi, за такоi негоди iнодi здаеться, нiби хтось заблукав у полi й плаче.

– Але, прислухайся, – наполягала Мерi. – Гадаю, це десь у будинку, в однiй iз дальнiх кiмнат.

Саме в цю хвилину до будинку хтось зайшов, i сильний вiтер, промчавши коридором, з трiском розчахнув ледь причиненi дверi кiмнати. Плач став виразнiшим.

– Ось! Чуеш! – вигукнула Мерi. – Я тобi казала! Це хтось плаче, i це не доросла людина.

Марта пiдбiгла до дверей, зачинила iх i повернула ключ у замку. Але Мерi все одно почула, як ще в однiй кiмнатi з гуркотом зачинилися дверi. Вiдтак все стихло, навiть вiтер на кiлька секунд перестав вити.

– Це був вiтер, – вперто сказала Марта. – А якщо не вiтер, то маленька посудниця, Беттi. У неi цiлий день болiли зуби.

Якийсь новий вiдтiнок у голосi служницi змусив Мерi пильно подивитися на неi. Їй здалося, що Марта щось приховуе.

Роздiл 6. «Там хтось плакав… Насправдi!»

Зранку знову лив дощ. Мерi визирнула з вiкна, але поля не побачила – всюди панував сiрий туман. Про такi днi кажуть, що добрий господар i собаку на вулицю не вижене.