Таємний сад

Коли вона прокинулася, то довго лежала й дивилася в стелю. У будинку панувала така тиша, якоi не було за все ii життя. Дiвчинка не чула нi голосiв, нi крокiв, тож подумала, що всi вже одужали вiд холери, й загроза минула.

Вона також думала про те, хто ж пiклуватиметься про неi тепер, коли Ая померла. Можливо, нова доглядальниця знатиме новi казки, бо старi iй уже приiлися. За померлою нянею дiвчинка не побивалася.

Мерi була егоiсткою й узагалi нiкого не любила. Шум, крики й бiганина через холеру налякали ii, але нинi страх заступило роздратування вiд того, що про неi посмiли забути.

Хоч це й не дивно: хто пам’ятатиме про маленьку дiвчинку з огидною поведiнкою, до якоi всi були байдужi. Тим часом Мерi мiркувала по-iншому: коли спалахнула страшна хвороба, кожен думав тiльки про себе, але зараз, коли все знову в порядку, напевно, хтось прийде подивитися, що з нею вiдбуваеться.

Однак нiхто не з’являвся, а тиша в будинку ставала нестерпною. Раптом Мерi почула ледь уловимий шурхiт, i коли подивилася вниз, то побачила маленьку змiйку, яка рухалася вздовж стiни й дивилася на дiвчинку блискучими, як дорогоцiнне камiння, очима.

Мерi зовсiм не злякалася, бо знала: це невинне створiння не заподiе iй жодноi шкоди. Здавалося, змiйка поспiшае якомога швидше втекти з кiмнати, прослизнувши в щiлину пiд дверима.

– Як дивно й тихо. Таке враження, що крiм мене й змiйки в будинку нiкого немае, – голосно сказала Мерi й одразу почула важкi кроки – спочатку в саду, а потiм – на верандi.

Кiлька чоловiкiв увiйшли в будинок, перемовляючись приглушеними голосами. Нiхто не вийшов iм назустрiч, нiхто не заговорив з ними, а вони, судячи зi звукiв, заглядали в усi кiмнати, обережно прочиняючи дверi.

– Як тут порожньо! Напевно, нiхто не вижив, – почула Мерi. – Така гарна, чарiвна жiнка! Мабуть, дитина теж померла. Я чув, що в неi була дитина, хоч ii нiхто нiколи не бачив.

Через кiлька хвилин дверi дитячоi вiдчинилися. Першим до кiмнати увiйшов старший офiцер, якого Мерi колись бачила зi своiм батьком.

Вiн був втомлений i стурбований, але коли побачив ii, то так здивувався, що майже вiдскочив назад. Мерi стояла посеред кiмнати, страшенно негарна, до того ж тремтiла вiд голоду й обурення вiд того, що про неi забули.

– Барнi! – крикнув офiцер. – Тут дитина! Кинута дитина! В такому страшному мiсцi! Хто ж це?

– Я – Мерi Леннокс, – сказала дiвчинка, гордо випроставшись.