Мандрівні комедіанти

– Якби тирани не знаходили собi вiрнопiдданих кнехтiв, то не було б й самих тиранiв, – казав Довбуш.

Тому й було нам велено усiх повбивати. Пана ми прив’язали до кiнського хвоста i поволочили за собою в гори. Пiд одним велетенським буком ми знайшли мурашник, заселений рудими мурашками. Довбуш звелiв пiдвiсити молодого магната до бука так, щоб той сягав головою верхiвки мурашника, а скривджена дiвчина обмазала його голову медом. Привабленi медом мурахи облiпили йому рот, вуха, очi й поволi зжерли.

Жахлива смерть, але хiба вiн ii не заслужив?

Траплялися й потiшнi iсторii. Єпископ галицький був страшенний скупердяй, загребущий до грошей та шахрай, якого ще свiт не бачив. Отож наш Довбуш вирiшив провiдати його. Одного дня прийшли до епископа двое ченцiв з благословенноi землi, попросилися до нього на авдiенцiю, i iх прийняли. Єпископ сидiв у м’якому крiслi в оточеннi нижчих за рангом священникiв. Ось один чернець i каже:

– Ти великий грiшник, брате, бо п’еш з людей кров i гребеш iхнi грошi, немов у нору борсук.

Єпископ здивувався й хотiв прогнати ченцiв, та тут один з них вихопив два пiстолi й гарикнув таким голосом, аж усiм кров застигла в жилах:

– Я – Довбуш! Тепер ти знаеш, чого я прийшов?

Єпископ i ксьондзи попадали на колiна, а другий чернець, який також був опришком, зняв у епископа з паска ключi i, доки Довбуш тримав iх пiд прицiлом пiстолiв, принiс грошi. А ще епископ мусив вiддати iм свiй одяг, i Довбуш з товаришем покинув мiсто в епископському убраннi та в епископськiй каретi.

Довбуш поблагословив по дорозi зустрiчних людей, варту на брамi й без пригод повернувся до табору.

Вояки ж об’iздили всi шляхи, шукаючи Довбуша в епископському убраннi, а пiд вечiр надибали самого епископа й заарештували його.

– Нарештi ми тебе спiймали, розбiйнику, негiднику! – тiшилися вони.

Даремно переконував iх епископ, що вiн не розбiйник. Вояки потягнули його до коменданта. Той впiзнав його преосвященство й вiдпустив з миром.

А Довбуш, весело регочучи, подiлив здобич помiж братчиками.

Так, шановнi панове, панам, ксьондзам та багатим евреям велося тодi несолодко. Та нiколи й волосина не впала з голови чесного чоловiка, бiдака чи цiсарського службовця, бо цiсар захищав селян i допомагав iм вiдстоювати справедливiсть, як лишень мiг. Всемогутнiй же тiльки Бог!

Якось задушливоi лiтньоi ночi, ближче до осени, ми отаборилися поблизу гори, що називалася Погане Мiсце.