Шопенгауер як вихователь. Сутінки ідолів

Нiколи ще моральнi вихователi не були такими потрiбними, i нiколи не було так неймовiрно мало шансiв iх знайти; в часи, коли лiкарi найпотрiбнiшi, пiд час великих епiдемiй, вони самi наражаються на найбiльшу небезпеку. Бо де лiкарi сучасного людства, якi самi так добре й мiцно тримаються на ногах, аби пiдтримувати й вести за руку ще й iнших? Певна понурiсть i зацiпенiння лежать на кращих особистостях нашого часу, постiйна досада на боротьбу мiж удаванням i чеснiстю, що розiгруеться у iхнiх грудях, вiдсутнiсть довiри до самих себе, – через це вони абсолютно нездатнi бути керманичами й вихователями iнших.

Отже, я дiйсно витав у мрiях, якщо сподiвався знайти iстинного фiлософа собi у вихователi, який змiг би пiдняти мене над невдоволенiстю i знову навчити, наскiльки це можливо в наш час, бути простим i чесним у думках i в життi, тобто бути несвоечасним, якщо розумiти це слово в найглибшому сенсi. Адже люди тепер такi багатограннi й складнi, що повиннi ставати нечесними, якщо взагалi хочуть говорити, стверджувати щось i дiяти вiдповiдно до цих тверджень.

З такими труднощами, потребами й бажаннями я познайомився iз Шопенгауером.

Я належу до тих читачiв Шопенгауера, якi пiсля першоi ж сторiнки впевненi, що прочитають все ним написане i почують кожне сказане ним слово. У мене одразу з’явилася довiра до нього, i вона все ще така сама, як була дев’ять рокiв тому. Я розумiв його так добре, нiби вiн писав для мене: кажу так, щоб ви мене зрозумiли, хоч це нескромно й по-дурному.

Тому я не знайшов у ньому жодного парадоксу, хоча подекуди знаходив незначнi помилки; бо що таке парадокси, як не твердження, що не викликають довiри, оскiльки сам автор не впевнений у них, бо хотiв просто виблискувати й зваблювати ними i взагалi чимось здаватися? Шопенгауер нiколи не хоче здаватися: вiн пише для себе, а нiхто не хоче бути обманутим, а найменше – фiлософ, який ставить собi закон: нiкого не обманюй, навiть себе!

Навiть за допомогою того приязного суспiльного обману, який тягне за собою майже кожна розмова i якому письменники наслiдують майже пiдсвiдомо; тим паче за допомогою усвiдомленого обману оратора та штучних засобiв риторики.

Нi, Шопенгауер говорить сам до себе; або, якщо неодмiнно хочеться уявити слухача, то подумайте про сина, якого наставляе батько. Це – чесна, грубувата, добродушна промова до слухача, що слухае з любов’ю. Таких письменникiв нам не вистачае.