На твердій землі

По кiлькох, можливо, двох-трьох днях, на тому самому мiсцi, у той самий час, лишень з деякими несуттевими змiнами (сiра, обтiкальна, як рукавиця, суконка зi загостреним пiдкресленням форм) я мав нагоду вдруге переконатися, що моi попереднi спостереження не були переяскравленням. Це не була антика, нiяка Венера Мiлоська, але це була прекрасно витримана синтетична субстанцiя жiночоi подоби нашоi атомовоi епохи, продукт мейд iн Ню Йорк, свiдомого поеднання вiтамiнiв з аптечних баночок i контрольованих калорiй. Я б це назвав скромно, як Чорчiл назвав одну iз серiй книг – «Трiюмф i трагедiя»[95 - «Трiюмф i трагедiя» (англ.

Triumph and Tragedy) – книга Вiнстона Спенсера-Черчилля 1953 року про боротьбу европейських держав-союзниць проти гiтлерiвськоi Нiмеччини. Того ж року автор отримав Нобелiвську премiю з лiтератури за серiю книг про Другу свiтову вiйну.]. Трiюмф цивiлiзацii i трагедiя моеi неспроможности.

Подяка творцевi, що i це минулося. Залишився довший, гострiший спогад i трохи бурчливих фiлософських розважань за чашкою кави в кубiчнiй кiмнатi «Йорку» солiдноi людини, яка вперто тримаеться переконання, що судженого не об’iдеш конем, а несуджену не привабиш нiякими чарами землi.

Я не виявив панiки вiд пропозицii Зiни минулого разу, але згодом ми цю справу порушили наново.

– Як ваша малярка з Монтреалу? – запитав я ii.

На це Зiна вийняла з маленькоi кишеньки свого бiлого плаща вiзитiвку одного зубного лiкаря з годинами прийнять пацiентiв i на ii зворотi, енергiйним письмом, написала: «Лена Глiдерс, 370 аве Шша, 00–4117».

І подала менi.

Я прийняв картку i заховав ii до кишенi своеi робочоi блюзи. Нiчого не сталося… Нема заперечень. Але й нема запевнень. Цiлковита безстороннiсть. І що це справдi за така мармуровiсть? Можливо, наш нуклеарний час трохи запересичений любов’ю – книги, радiо, телевiзiя, реклама… Зо всiх екранiв i гучномовцiв на нас женуть любов, нiби отари худоби у ковбойських фiльмах, нагi жiнки переслiдували нас навiть у… Вибачте. Не будемо рискувати словами.

Не хочемо опинитися перед лавою присяглих святоi iнквiзицii.

Але де, скажiть, подiлася колишня, справжня, запашна з гiтарами, соловейками, повним мiсяцем… І зiдханнями. Коли ще стрiлялися i вмирали вiд отрути? Невчасне питання. Вибачте. Нема коментарiв.

У моему випадку це перевантаження вiдчувалося досить виразно, моя шановна господиня Надiя Петрiвна раз-по-раз мусiла кликати мене знизу:

– Павле Івановичу! Телехвон! (Вона полтавка).