Повість про Ґендзі. Книга II

Своiй першiй дружинi, господинi Пiвнiчних покоiв, жодних подробиць цiеi iсторii вiн не розповiв, а iз заклопотаним виразом обличчя тiльки сказав: «Наша нього Кокiден, здаеться, так пригнiчена пишнiстю, з якою нього Умецубо ввiйшла в палац як Імператриця-дружина, що менi просто боляче на неi дивитися, а тому я маю намiр забрати ii додому для вiдпочинку. Бо Імператор майже не вiдпускае ii вiд себе настiльки, що вона та й ii служницi аж заморилися», – i негайно перевiз дочку до себе. Імператор довго вагався – вiдпустити ii чи нi, i здався лише пiсля настирливого наполягання мiнiстра.

«Можливо, вам тут буде нудно, тому перевезу сюди вашу молодшу сестру, з якою ви удвох зможете цiкаво, розважаючись, проводити час. Вона тепер пiд надiйною опiкою панi Оомiя, тож про неi можна було б i не турбуватися, якби не син Великого мiнiстра, надто зухвалий для свого вiку, з яким вона здружилася, живучи в одному домi. А ii теперiшнiй вiк, звiсно, викликае побоювання…» – пояснив мiнiстр нього i вiдразу перевiз до себе молодшу дочку.

«Пiсля смертi единоi доньки, – скаржилася засмучена панi Оомiя, – я жила, знемагаючи вiд самотностi, аж поки, на щастя, ви не передали пiд мою опiку цю дiвчину. Я сподiвалася, що турботи про ii виховання скрасять решту мого життя i стануть вiдрадою у нелегкiй старостi. Та от, на жаль, несподiвано ви розлучили нас».

«Я вже щиро пояснював вам, що саме мене не задовольняе, – шанобливо вiдповiв мiнiстр. – То хiба мова йде про якесь глибоке вiдчуження? Рiч у тому, що останнiм часом у моеi старшоi дочки не дуже добре складаеться служба при Імператоровi, а тому я вирiшив перевезти ii до себе, щоб удвох iз сестрою iй було веселiше, коли вони зможуть втiшатися музичними заняттями, – i додав: – А про те, що ви ii виростили й дали бездоганне виховання, я нiколи не забуду».

Оскiльки мiнiстр не мав звички вiдмовлятися вiд свого первiсного намiру, то панi Оомiя хоч-не-хоч мусила змиритися. «Чи е на свiтi щось безжалiснiше вiд людського серця? – крiзь сльози сказала вона.

 – Звичайно, шкода, що моi нерозумнi внуки приховували вiд мене свою таемницю. Зрештою, по-iншому й не могло бути. Адже вони ще дiти… Хоча пан мiнiстр давно вже проник у суть речей, але те, що вiн гнiваеться на мене i розлучае з улюбленою онукою… Та я не впевнена, що там iй житиметься краще, нiж тут».

Саме в цю мить з’явився Югiрi. Останнiм часом вiн приходив сюди досить часто з потаемною надiею побачитися з Кумоi-но карi.