Повість про Ґендзі. Книга II

Помiтивши пiд будинком карети мiнiстра Двору, вiн, розгублений, поспiшив нишком сховатися в своiх покоях.

Разом з мiнiстром Двору приiхали його сини Са-но сьосьо, Сьонагон, Хьое-но суке, Дзiдзю, Тайфу, але нiкому з них панi Оомiя не дозволяла входити за завiси. Згiдно iз заповiтом покiйного Великого мiнiстра ii вiдвiдували також його побiчнi сини Саемон-но камi, Гон-цюнагон та iншi разом iз дiтьми, серед яких нiхто не мiг зрiвнятися красою з сином Гендзi. Панi Оомiя вiдчувала безприкладну прихильнiсть до внука, а вiд самоi думки про майбутню розлуку з молодшою внучкою, яку останнiм часом з любов’ю опiкала й виховувала, впадала у безпросвiтний вiдчай.

«Тим часом я поiду в палац, а ввечерi повернуся забрати дочку», – сказав мiнiстр i поiхав. «Тепер уже не можна нiчого змiнити. Мабуть, краще змиритися i пiзнiше спокiйно все залагодити…» – думав вiн по дорозi, але, не вiдчувши заспокоення, вирiшив: «Коли становище хлопця трохи змiцниться настiльки, що вiн посяде гiдне мiсце в свiтi, а дiтей почуття не змiняться, то я дам згоду на iхне одруження так, як треба за звичаем.

А зараз, поки вони житимуть в одному домi, нiякi застереження i заборони не стримають iхнi юнi серця вiд нерозважливих учинкiв. Тим паче що й панi Оомiя не готова iх у чомусь обмежувати». Дiйшовши такого висновку, мiнiстр врештi-решт перевiз молодшу дочку до себе пiд тим приводом, що засмучена нього потребуе розради.

Кумоi-но карi отримала вiд панi Оомiя такого листа: «Ваш батько, видно, сердиться на мене.

Але Ви, сподiваюся, розумiете, в якому я настроi? Будь ласка, приiдьте хоч на хвилинку!» Гарно причепурившись, дiвчина вирушила до садиби на Другiй лiнii. Вона мала чотирнадцять рокiв, i хоча здавалася юною, незрiлою дитиною, але вражала м’якою красою.

«Досi ми жили нерозлучно, а ви були менi единою розрадою протягом багатьох днiв i ночей. Ви уявляете собi, як тепер менi буде сумно? – крiзь сьози сказала панi Оомiя. – Я вже стара i, природно, не зможу побачити, яке майбутне вам судилося, але тепер страшно сумую через те, що ви залишаете мене, поки я ще живу».

Дiвчина, почуваючись винною, тiльки мовчки плакала, опустивши голову. Саме тодi зайшла Сайсьо, годувальниця Югiрi. «Я ставилася до вас так само щиро, як до свого панича. Як шкода, що вас забирають! Та якщо раптом пан мiнiстр захоче вiддати вас за когось iншого, не погоджуйтеся», – прошепотiла вона дiвчинi, а та, ще бiльше засоромившись, не знала, що й вiдповiсти.