Повість про Ґендзі. Книга II

«Не кажiть таких хитромудрих слiв, – розсердилася панi Оомiя. – Людина не може знати, яке майбутне iй судилося!» – «Та не в цьому рiч, – невдоволено вiдповiла годувальниця. – Просто менi здаеться, що пан мiнiстр ставиться до мого панича зневажливо. Та вiн нiчим не гiрший за iнших, хай спитае будь-кого».

А Югiрi тим часом пiдглядав за ними iз-за ширми й витирав гiркi сльози. Така його поведiнка заслуговувала на осуд, але зараз йому було до цього байдуже. Пожалiвши його, годувальниця якось зумiла вмовити стару панi й, скориставшись вечiрньою метушнею у домi, влаштувала закоханим зустрiч.

Соромлячись одне одного, обидва з розбитими серцями, ще довго не могли вимовити нi слова i лише мовчки плакали.

«О, який суворий ваш батько! – сказав нарештi хлопець. – Навiть якби я спробував забути вас, я все одно не перестану кохати. І чому ми не зустрiчалися частiше, коли нам нiхто не заважав?..» Жаль було дивитися на його юне засмучене обличчя, i дiвчина вiдповiла: «Я такоi ж думки».

 – «Тобто, маю надiю, що будете i далi мене кохати?» – запитав вiн, i вона по-дитячому кивнула.

А тим часом, коли вже запалили свiтильники, мав от-от з’явитися мiнiстр Двору, бо почулися гучнi крики його передового ескорту, що розганяв зустрiчних людей. Почувши стривоженi голоси служниць: «О, мiнiстр уже повертаеться!..» – дiвчина затремтiла вiд страху. «Нехай зi мною роблять, що хочуть…» – вирiшив хлопець, не вiдпускаючи ii.

Розшукуючи дiвчину, прийшла ii годувальниця i побачила, що вона не сама. «Куди ж це годиться? Хто тепер повiрить, що стара панi нiчого не знала?» – подумала вона. «От халепа! – обурилася вона. – Звiсно, пан мiнiстр розсердиться i сваритиме. А що подумае про це Адзецi-но дайнагон? Хоч хлопець з високого роду, та хiба можна починати з ним спiльне життя, якщо в нього лише шостий ранг?» Югiрi чув докори годувальницi, бо вона стояла зовсiм близько за ширмою.

«Вона зневажае мене за низький ранг…» – подумав вiн, почуваючись настiльки ображеним, що навiть його любов до дiвчини нiби охолола.

«Ось послухайте…

Моi рукава,

Слiзьми кривавими змоченi,

Червоними стали[22 - Придворнi п’ятого рангу носили одяг червоного кольору.].

Тож чи годиться iх зневажати

Й зеленими називати?..