Знахар

Побачиш, Беато! І коштовностi, i наряди з Парижа, i бали, i прислугу! Все тобi дам!

А сам тодi не мав нiчого, крiм кiлькох валiзок у холостяцькiй кiмнатi, шафи з фаховими книжками та скромноi платнi доцента.

У нього була сталева воля i могутня вiра, i бажання, яке пекло нiби вогнем, щоб дотримати слова, даного Беатi. Вiн розпочав боротьбу. За посаду, за практику, за багатих пацiентiв. Великi знання, вроджений талант, незламний характер i праця, завзята, нестерпна праця, зробили свое. А ще й щастя сприяло. Росла слава, росли доходи.

На тридцять сьомому роцi життя вiн отримав кафедру, а через кiлька тижнiв iще бiльше щастя спiткало його – Беата народила дiвчинку.

Саме на честь тiеi чудовоi прабабусi Гонтинськоi названо ii: Марiя Іоланта, i зменшене ii iм’я стало Марiола.

Спогад про дочку новим болем стиснув серце професора Вiльчура. Не раз вiн замислювався над тим, котру з них вiн бiльше любить… Коли маленька почала говорити, одним iз перших ii слiв було:

– Татусю…

Так вже й лишилося. Завжди називала його татусем.

Коли iй було два рочки, вона захворiла на важку скарлатину, а потiм одужала. Вiн дав собi слово, що з цього часу всiх бiдних дiтей лiкуватиме безкоштовно. У його дорогiй лiкарнi, де завжди бракувало мiсць, кiлька палат займали дiти – безкоштовнi пацiенти. Бо ж усе це було заради неi, для ii здоров’я.

А тепер ii в нього вiдiбрали.

Це вже було не по-людськи, це вже переходило всякi рамки егоiзму.

– Ти мусиш ii вiддати менi. Мусиш! – говорив голосно, стискаючи кулаки.

Перехожi оглядалися йому вслiд, але вiн цього не зауважував.

– Закон на моему боцi! Ти покинула мене, але я змушу тебе повернути менi Марiолу. Закон на моему боцi. І моральне право теж. Ти сама мусиш це визнати, ти, пiдла, пiдла, пiдла!.. Нiкчемо, чи ти не розумiеш, що вчинила злочин! Який iще може бути важчий злочин?.. Який, скажи сама!.. Тобi гидкими були грошi та все решта. Добре, але чого тобi бракувало? Не любовi ж, бо нiхто тебе так кохати не в змозi, як я! Нiхто! У цiлому свiтi!

Вiн спiткнувся й мало не впав.

Вiн iшов незамощеною вулицею, грузнучи в болотi до кiсточок. Тут i там було розкидане камiння, по якому мешканцi маленьких будиночкiв цього району намагались дiстатися додому по сухому. Вiкна вже були темнi. Поодинокi гасовi лiхтарi розсiювали мляве голубувате свiтло. Праворуч вiдходила ширша, бiльш забудована вулиця. Вiльчур повернув у неi i плентався щораз повiльнiше.

Вiн не вiдчував утоми, лише ноги стали важкi, нестерпно важкi.