Знахар

Обедзинський сперся на лiктi й у п’янiй задумi сказав:

– Так воно е з жiнками… Одна присмокчеться до тебе i всi соки витягне, iнша обдере тебе, як липку, третя обдурить на кожному кроцi або i така буде, що втягне тебе в буденнiсть, у щоденне болото… Прання, прибирання, пелюшки i таке iнше. Оце тобi й життя… Але то неправда, це все залежить вiд чоловiка, який вiн е! Одному минеться легко, iнший як пiдстрелений кiт закрутиться, запищить i здихае, а такий, як ти, amigo[13 - Друже (iтал.).]?.. Мусиш бути твердим, як велике дерево.

Якщо б iз тебе кору здерли, на тобi б виросла нова, коли б тобi вiття обрiзали, виросло б нове… Але ось вирвали з корiнням iз землi… закинули тебе в пустелю…

Вiльчур нахилився до нього пробелькотiв:

– З корiнням… це правда…

– От, бачиш. І сила не допоможе, якщо немае об що спертися. Земля розмокла, розпливлася, перестала iснувати. Ще Архiмед сказав… Що ж це вiн сказав… Зрештою, рудий пес йому морду лизав… Ага!… Про що я говорив? Про корiння! Найсильнiше корiння не зарадить, якщо немае за що триматись.

О!.. Собаче – свиняче… таке життя…

Язик йому щораз бiльше заплiтався. Врештi вiн перехилився, сперся об стiну i заснув.

Вiльчур рештками розуму подумки повторював:

«Як дерево, вирване з корiнням… Як дерево, вирване з корiнням…»

Вiн не спав, напевно, довго, i коли його розбудили безцеремонними штурханами, насилу розплющив очi й заточився. Алкоголь iще не встиг вивiтритися. На столi знову стояла горiлка, а окрiм нiчного товариша було ще трое незнайомцiв.

Професор Вiльчур з трудом усвiдомив, де вiн знаходиться, i раптовим гострим болем у ньому вiдiзвався спогад про Беату. Зiрвався i, перевертаючи по дорозi стiльцi, попрямував до дверей.

– Гей, пане шановний! – крикнув услiд йому господар.

– Що?

– А платити хто буде?.. Рахунок сорок шiсть злотих.

Вiльчур машинально дiстав iз кишенi портмоне i подав банкноту.

– Але й грошви! О-го-го! – здивувався тихенько один iз компанii.

– Стули пельку, – гаркнув iнший.

– Дрожджику! – закричав третiй.

 – Що фраера корчиш! Поверни гостевi решту! Подивися на нього!

Господар глянув iз ненавистю, вiдрахував грошi й подав Вiльчуровi.

– А ти, шибенику, – буркнув до нього, – пильнуй свого.

Вiльчур не звернув на це найменшоi уваги i вийшов на вулицю. Падав густий мокрий снiг, але проiжджа частина i тротуари залишалися чорними, бо вiн тут же танув. Вулицею тяглися вози з вугiллям.

– Покинула мене… покинула… – повторював Вiльчур. Ішов, похитуючись, уперед.