Знахар

Без тебе життя для мене було б гiрше смертi. Але не треба про це говорити. Це вже минуло, дякувати Боговi. Знаеш, що? Покличу Марисю. Вона так давно не бачила тебе. Дозволь!

– Не маю права. Тут повiтря сповнене бактерiй. Мене турбуе i те, що й ти постiйно ним дихаеш. Для ii молоденьких легенiв – це отрута.

– Нехай вона постоiть у дверях. Перекинься з нею хоча б кiлькома словами. Ти навiть не уявляеш, як вона про це просить.

– Добре, – погодився вiн.

Беата прочинила дверi й гукнула:

– Марисю! Татко дозволяе тобi пiдiйти.

– Татусю! – почувся з глибини дому радiсний голос, а пiзнiше тупiт швидких крокiв.

Дiвчинка вбiгла i стала нерухомо. Вже два тижнi вона не бачила хворого i змiна, яка сталася з ним, ясна рiч, ii вразила.

– Татусь сьогоднi почуваеться краще, – швидко мовила Беата, – але дозволяе тобi стати бiля дверей. Незабаром вiн встане i ви знову будете разом ходити у лiс.

– Як там у тебе справи, дорога дитино? – запитав Окша.

– Дякую, татусю. А знаете, татусю, пiдмило ту криву березу бiля Сивого Ручаю?

– Пiдмило?

– Так.

Микола каже, що враз перевернеться. І ще вiн казав, що його син, Гришко, вчора бачив чотири лосi при Гумiнському бродi. Йшли один за одним.

– Схоже, з Червоного лiсу.

– Ага, Микола теж так думае.

– А ти ще не забула ботанiку й фiзику? – запитав вiн з усмiшкою.

– Зовсiм нi, татусю! – промовила впевнено i на пiдтвердження почала перераховувати те, чого навчилася сама. Пiсля короткоi розмови Окша попрощався з дiвчинкою, пославши iй поцiлунок рукою.

Рука була худою i неприродно бiлою.

Коли Марися вийшла, сказав:

– Як та дiвчинка росте! Тепер iй дванадцять рокiв, а вже майже така, як ти. Наступного року будемо змушенi вiддати ii до школи. Маю надiю, що врештi княгиня здобуде дозвiл на вирубку дерев i ми тодi станемо на ноги.

– Дасть Бог. Аби лиш ти швидше одужав.

– Так, так, – признався вiн енергiйно, – мушу поправитись i закрутитися довкола справ. Якщо вирубки не буде, я вирiшив шукати iншу посаду.

Важко розлучатися з Ординецькою пущею, але Марися пiдростае. Це важливiше.

Замислився i за хвилину запитав:

– Ти багато заплатила за лiки?

– Не турбуйся про це.

– Знаеш, я задумувався над тим, що якби зараз я помер, тобi б не багато залишилося пiсля сплати витрат на поховання. Це мене найбiльше дратуе… За проданi меблi тобi б вистачило на якийсь рiк. Особливо за тi старi вишитi серветки та килимки, гадаю, вони матимуть цiну.