Щось більше за нас

І то ж таки гра була! Голос його лунав, як рев здоровенного вола, що почув кров; очi, пiдмазанi сажею, весь час грiзно свiтилися, крутилися i ось-ось мали вискочить, а з ногами робилось таке, що я гадав, чи не корчi вхопили славного, палкого артиста. Куди там тому Гонтi, хоча й вiн досить голосно торохкотiв свою ролю, куди Петренковi з його тихим голосом i звичайними рухами! Одна тiльки добродiйка Галiна й рiвнялася з ним, але й то не могла так вигукнуть, як вiн, не могла з таким запалом ляснуть себе долонею по лобi, щоб аж луна пiшла по садку, не могла крутнуть так вилупленими баньками, щоб у вас аж мороз пiшов поза шкурою.

Я тiшився, подаючи iнодi слова Галiнiй або Петренковi. Шкода тiльки, що я багато втратив через те, що мусив аж кричати з будки, бо один тiльки Гонта i знав свою ролю. Уже менi й гукали з публiки: «тiше, суфльор!», уже якийсь добродiй з галереi вилаяв мене досить виразно, пообiцявши «каменюкою затулить менi горлянку», а я тiльки думав про себе: «не ведают бо, что творят» i постановив хоч би й постраждать за правду. А до того ще комарi, користаючись iз того, що менi нiяк було й поворухнутися, щоб будка не заворушилась з кожним моiм рухом, пили мою кров, скiльки самi вже хотiли. Лице й шия моi аж пашiли вiд iх поцiлункiв, а я не вгавав, бачачи перед собою тiльки переляканi лиця артистiв, що забували вже i про «iнтонацiю», i про жести, а чекали, як манни, вiд мене слiв, – одних-однiсiньких слiв, щоб не було таких довгих пауз.

І ось першiй дii кiнець. Я загасив одну свiчку, подав Гаркуновi його слова й загасив другу.

То було ознакою, що завiса повинна була впасти й заховать вiд публiки i хату, i героiв, i колодязь, який перекинув у запалi Гаркун, i випустить мене iз тiсноi халабудки. Але завiса чогось не падала. І публiка не знала, що iй робити, чи плескати вже, чи почекати ще: артисти повтiкали, а сцена показувала, що нiби ще не кiнець. А сталося, бачите, таке, що коли пiдняли дуже енергiйно завiсу, вона зачепилась там за щось i, скiльки ii не шарпали, нiяк не хотiла спадать. Прийшлось добродiю Гаркуну виголосить перед публiкою, що це вже кiнець i антракт буде десять хвилин, а завiса не падае «по непредвiденному стеченiю грустних обстоятельств, бивающих в жизнi е… е… каждого человека». Почувши це, я без церемонii вилiз iз будки й на очах усiх прошмигнув за кулiси.

Так скiнчилась перша дiя, скiнчилась би й друга, i третя, i, може, все скiнчилося б добре, якби не трапилось нове «непредвiденное стеченiе грустних обстоятельств».