Щось більше за нас

Через десять хвилин задзвенiв удруге дзвiнок i публiка потягла в «партер». Було декiлька чиновникiв, декiлька гiмназистiв i студентiв з великими купками рiзнокольорових панночок i повнотiлесних матусь; було декiлька купцiв з жiнками й дiтьми, якихсь добродiiв у чоботях i круглих картузах, мабуть, прикажчикiв з економii, i, наостанне, еврейчики й евреечки. Музики ревнули й посунули теж у «партер», на ходу виробляючи такi варiацii, якi нi одному композиторовi й увi снi не приснилися. Усi вмостились i стали чекать.

З дерев i з-за дерев виглядала «безпаспортна» публiка.

Я поспiшив у театр. Там уже було наготовлено все, як слiд. За кулiсами товпились якiсь добродii в чоботях «бутилками» i «гармонiями», – не то шевцi, не то звожчики, – як я потiм довiдався – хористи; гасали чогось Гонта й Залiзняк по сценi й скажено гукали на хлопцiв, що добивали цвяхи в кулiси; поважно й натхненно ходив Гаркун бiля «уборних», заклавши руки в кишенi чумарки, що служила i на сценi, i поза сценою, не злазячи нiколи з широких плечей артиста.

І ось третiй дзвiнок. Тромбон востанне ревнув, бубон гупнув, i в «партерi» й на сценi стало тихо. Запалили двi свiчки бiля суфльорськоi будки, i я почав залазить у неi. А туди залiзти було не так просто, як усе робилось тут. Треба було трохи пiдняти завiсу, стати навколiшки задом до будки й тодi вже пнутись туди помалу й обережно, щоб не перекинуть будки в «оркестр».

– О! Суфльор полiз, суфльор полiз! – почулося з публiки.

 – Диви, диви, як пнеться… Як жук!.. Ач!.. Ач!..

Улiз я. Зi сцени повтiкали всi; за сценою зарипiло, заторохкотiло, й завiса, зачепившись попереду за будку й ледве не перекинувши ii, пiднялась i вiдкрила публiцi ноги Гонти, що чогось був вернувся й тепер тiкав за «лiс».

«Приставлення» почалось.

Гаркун, само собою, грав героя, Галiна – героiню. То була виразна гра! Ви бачили коли-небудь, як гнiваеться чоловiк? Ви скажете, що бачили, а я вам скажу, що не бачили.

Для цього треба подивитись на добродiя Гаркуна. Ви, мабуть, бачили, як чоловiк почервонiе, зробить який-небудь рух руками, пiднiме, може, хутко голову, словом – бачили гнiв звичайного чоловiка. Е, так то – дурниця! Тут, по-перше, сердився дуже палкий i добродiйний герой Мирон, а, по-друге, грав його сам Гаркун-Задунайський. Мене вiн, вiдома рiч, i не слухав, грав, як i сам казав, «по вдохновенiю».