Щось більше за нас

Хоча про матiр його ходить чутка, що у неi в спальнi сплять три лакеi по одному кожну нiч, а на четверту ходить Сiгiзмунд Станiславич, що… ет! варт говорити! Вiн цьому не вiрить, за лакеiв не вiрить. Що Сiгiзмунд Станiславич… Ну, так що?! Вася розумiе, що мати його ще молода, гарна, що вона також чоловiк, що… словом, тут нема нiчого, що вона полюбила чоловiка. Вася – чоловiк XX вiку, чоловiк освiчений, що давно вже покинув старi видумки про законний шлюб, про вiнчання i т. iн. Вася знае, що мати його добра, любить його, що його iдеi гарнi, намiри чеснi, й вiн пiде до неi, припаде iй на груди i скаже, хоча по-росiйському, але так i скаже: «Мамо! Я ваш син, ви – моя мати.

Полюбiть моi iдеi й будемо вкупi працювати»! І вона (о, Вася це прямо таки чуе серцем!), вона обiйме його, поцiлуе i скаже: «Вася! Ти любиш цi iдеi, люблю й я iх!» І будуть тодi вкупi вони працювать.

І встав Вася з простоi табуретки, i пiшов до матерi. У сумiжнiй кiмнатi горнична Катя якраз щось робила бiля вiкна i наспiвувала:

Вийди, дiвчино, вийди, рибчино,

Поговоримо з тобою!

– Молодчина Катя, – подумав Вася, – украiнську пiсню спiвае! – І повернувшись до неi, ласкаво спитав:

– А не знаеш, Катю, де панi?

Почувши його голос, Катя здригнулась i трохи засоромилась.

– Я питаю, не знаеш, де панi? – засмiявся Вася. – Чого злякалась?

– Та ви так… раптово… Панi, здаеться, у себе.

– А ти бiжи поглянь i менi скажи: я пiдожду.

– От я сiчас.

– Стiй, стiй! Як ти сказала останне слово?

Катя зупинилась, пiдняла брови i здивувалась.

– Я нiчого не говорила… Яке слово?

– Нi-нi, як ти сказала? Ти сказала, «сiчас». Ну, що це таке «сiчас»? Ну, що воно таке?

Катя ще бiльше пiдняла брови й навiть перелякалася.

– Та що ж тут такого.

– Та тут нiчого такого нема, але навiщо ти говориш «сiчас», коли можеш сказати «зараз». Хiба ти не розумiеш, що ти плутаеш руську мову?.. Ти скажи менi, читала ти Шевченка? Чи нi? Нi?!. Я й забув… Ти читати вмiеш?

– Нi.

– Ну… І тобi не сором? Чому ж ти не навчилась? Хiба можна…

– От ще! Чого знайшла б соромитися, хiба я панночка?

– Панночка! Хiба тiльки панночкам можна вмiти читати, хiба освiта тiльки iм потрiбна? По-моему, освiта скорiше потрiбна простому народовi… Бо ти не знаеш, але темнота… чи то пак… темрява… Ну, так, темрява, по-украiнському буде «темрява»… Так я говорю….

– Ой, паничу! – оглядаючись на дверi, благала Катя.