Щось більше за нас

 – Ах, ти, просвiтитель мiй! Ну, навiщо воно тобi? Хiба ти поможеш мужичкам? Хiба для тебе ця праця? Мужички тiльки розтягнуть твое добро, обмануть тебе i тим же скiнчиться. Ну, навiщо ти вiдставив Сiгiзмунда Станiславича? Хiба ти краще його тямиш у хазяйствi?

– Я хочу сам працювати, а не ледарем бути.

– Та хiба ти вiк ледарем будеш? Ти скiнчиш унiверситет…

– Я кидаю унiверситет, – нахилив голову Вася.

– О! Це ж навiщо?

– А навiщо я буду в ньому? Що вiн дае? Буду тут жити, хазяйнувати, працювати для свого дiла…

– Надiнеш кирею, женишся на Гальцi, повикидаеш з будинку рояль, книжки… Ха-ха-ха! Наведеш дядькiв… Ха-ха-ха!

– Дядьки такi ж люди, як i ми.

– О звiсно, звiсно! Ха-ха-ха-ха! Дьоготь, регiт, лайка… Зробиш школу в залi, будеш читати iм, як у ту недiлю в клунi; тепер тут я, а тодi вже, звiсно, мене не буде.

– Мамо, навiщо ця iронiя? Я ж не смiюся з вашого життя, я не смiюсь, що ви…

– Що я живу погано? Правда, правда?

– Я цього не говорю…

– Але думаеш?.

. Ха-ха-ха! Ну, так знай, що й я лiбералка! Ти з одного боку лiберал, а я з другого… Ну, нiчого, нiчого! Ти краще сядь коло мене, обнiми мене… Не хочеш? Ну, я коло тебе сяду… От так… Ну? Я ж твоя мама? Ти ж любиш свою маму? Правда? Мама твоя погана, говорить таке, що й товариш iнший не скаже, живе розпусно, мае полюбовникiв…

– Ах, мамо, навiщо це?

– Нi-нi, треба, треба… Я бачу i ти бачиш. Ти осуждаеш. Я бачу… Осуждаеш, правда? – погладжуючи чуба Васi, заглядала йому в очi Вiра Андрiiвна.

– Не менi судить вас, – помовчавши, тихо промовив Вася, i жалко йому до слiз стало матiр.

– Ну, значить, ще любиш свою маму, – весело сказала Вiра Андрiiвна. – Любиш, любиш! Ну, а як любиш, то кинеш цi химери, кинеш?

– Е, мамо, – вiдсунувся зараз же Вася, – я таких пiдходiв не люблю…

– Вася! Це не пiдходи, не пiдходи, iй-богу, Вася, голубе, це не пiдходи! Я так… Ну, як собi хочеш, роби все, тiльки це – не пiдходи… Сядь коло мене, сядь! Ну, так! Вiриш, що не пiдходи?

– Та… вiрю….

– Нi, не вiриш; але я тобi говорю, що це не пiдходи! Роби, як хочеш! Я ж бачу все одно, що цi iдеi недовговiчнi в тобi. Нi, подумай собi: ти молодий, ти ще не жив… Ти проведеш свою молодiсть в оцiй сорочцi, на дошках… Та сам потiм заплачеш… Краще поiхав би в город, погуляв iз товаришами, пожив би, як треба жити… Га, любий?

– Е, мамо! – сумно махнув рукою Вася.