Щось більше за нас

На призьбi Галiноi хати сидiв ii батько Панас Кваша, дядько, год сорок з лишком, в пiджацi того особливого крою, на котрий украiнець переробить кожну одежину, яка б вона европейська не була, в вузеньких штанах, у брилi й босонiж. Бiля нього з черепочкiв будував хатки маленький, гарненький хлопчик, схожий на Галю як двi краплi води, в сорочцi, задрипанiй по саму шию.

– Ну, й черкес же ловкий з вас, Василю Семеничу! – добродушно вимовив Панас, обдивляючи зi всiх бокiв Васю з його наближенням.

– Як черкес? – здивувався Вася i поздоровкався з Панасом.

– Аякже, це ж черкеська одежина, i шапка й чумерка така…

– О, Господи! – метнулось у Васi з приступом сорому, але вiн посмiхнувся i промовив:

– Та надокучило все одно! Ну, i… той… одягся! А ви ж як поживаете, Панасе Трохимовичу? – поспiшив вiн перемiнити тему.

– Е, як поживаю, – засмiявся Панас. – От, як бачите, сидю та стережу от цього люципера! Матерi у нього нема, так батько за няньку.

– Ой, татку! Хатки повалили. От ще!

– О, бачте: сердиться вже! А не сердься на татка!

– Ой, татку! Ну, iй-богу…

– Ну-ну, не буду. Ач, сердитий!

– А Галi, мабуть, нема дома? – спитав Вася.

– Галя? Вона у сусiдiв. Сину, бiгай до Макаренкiв, поклич Галю, скажи, що панич прийшли. Та хутко, ногами менi бiжи! Ну!

Хлопчик пiднявся, кинув останнiй погляд на черепочки й побiг, пiднiмаючи сорочкою й ногами стовбики пилу.

– Люблю сучих дiтей, – з тихою, ласкавою посмiшкою повернувся Панас до Васi. – Люблю, що говорить! Ну, та й роблять же вони зате зi мною, що хотять. Коверзують. Он хоч би Марiйка! Захотiла – пiшла, тепер ця Галина теж. Коло самого батька до паничiв залицяеться, хе-хе-хе-хе!

І Панас засмiявся предобродушним смiхом, поглядаючи на Васю, котрий при цих нежданих словах страшенно змiшався, почервонiв i не знав, що йому казати. А Панас говорив собi далi, мов не примiчаючи нiчого:

– Так-таки коло мого носа цiлуеться з ним.

«Чи не навмисне це вiн?» – подумав Вася i скоса подивився на Панаса, але той смiявся так просто, ясно, що ця думка зараз же щезла, й Васi захотiлося, дуже захотiлося сказати йому: «А панич цей за це назве ii жiнкою!» – але… чомусь не сказав, тiльки нахилив голову й нахмурився. Панас, ще посмiявшись, похитав головою, пробуркотiв щось i теж задумався.