Щось більше за нас

Вася посмiхаючись узяв, розгорнув трохи i хотiв подивиться всередину клуночка, як умить клуночок розгорнувся. Пил висипався, i в руках Васi зосталась тiльки бумажка.

– Розси-и-палось… – дивлячись на бумажку, засмiявся Вася й хотiв кинути, але зараз же, щось побачивши на нiй, швидко розгорнув на руцi, прочитав i зблiд. Бумажка була з його книжечок.

– Де ви взяли цю бумажку? – ласкаво спитав вiн лавушника.

– А менi татко дали, щоб ми грались! У iх ще е цiла книжка! Вони половину дали менi, а половину дядьковi Остаповi на цигарки.

І в дядька Остапа е така одна. Вiн уже половину ту скурив, а ще цiла е… Ще на тиждень хопить! – весело додав хлопчик.

– Хм… Ага, ну, добре! Ну, йдiть, дiтки! – промовив Вася, i дiтки, пiдскакуючи, радiючи, побiгли до батька й до дядька Остапа показувати грошi, котрi iм дав кумедний дядько.

А кумедний дядько, зiм’явши бумажку в руцi, йшов i думав:

«Так он як! Так он як! Господи! Я для них працюю, роблю… стараюсь освiту дати, помогти, а вони… На цигарки! Дядько Остап… Ех! Та хiба вони можуть розумiти! Ой, сором же який!.

. Нi-нi, не треба на це вважати! Це, може, один так… Треба це взнати… Он щось бiлiе на вiкнi… Чимсь вiкно затулене… Може, теж книжкою…»

Розбите вiкно якраз було затулене книжкою, i Васi зробилось так соромно, так гiрко, що вiн хотiв зараз же бiгти додому, але згадавши, чого вiн iшов, пiшов далi. І вже його тепер не радували нi пiвнi, нi купки жiнок, уже вiн не жалiв спугнути горобцiв, не пiдходив до дiток, тепер йому було якось соромно i дуже-дуже нiяково за себе, за своi вчинки.

А вдумавшись пильно, чого йшов до Галi, вiн навiть злякався.

– Господи! Як же тепер бути? – подумав вiн i навiть запинився на хвилину серед улицi. – Як же тепер?.. Хоча що ж тут такого? Треба бути твердим i йти своею дорогою… Це нiчого, це зо всiма так бувае… Вони ще зрозумiють мене… Та це ще нiчого не означае… Це вiкно прямо може так бути, хоча прямо наче умисно… Нi, треба розвiдати певно… Певно, певно… Ну, а з Галею? Нi-нi, це все одно… Що задумав, то й роби!

Але сором не проходив, думки йшли далi й малювали йому самi похмурi, поганi картини його будущого становища.

А iдеi його! Якi вони зробились чогось маленькi й навiть…

– Нi-нi! Це нiчого не означа! – схоплювався вiн. – Це ще не кiнець! Треба тiльки волi, волi!

І знов сором, думки, i знов схоплювання.