Щось більше за нас

Ха-ха-ха! Ти?! Проти його?! У, паршивий, нiкчемний! Тьху! Ось тобi, о, н?!

– Ну, ти… – одхиляючись од ii дуль, муркнув Ілько, – бо як дам…

– Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самi твоi гарнi очi!.. У, паршивий! А ти, сатано руда, не посмiхайсь, не задавайся! Ти думаеш, я не знаю твоiх думок? Знаю, знаю. Тiльки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, – i пiду до нього, й буду ходить, на зло тобi буду ходить, бо вiн – гарний, а ти – рудий! І ось вам обом, проклятi, ось! – i, тикнувши з ненавистю двi дулi, блиснула очима, насунула хустку й швидко пiшла з двору.

– Скажена баба, iй-богу! – нiяково всмiхаючись, мовив Ілько, сiдаючи на призьбу.

Андрiй мовчки всмiхнувся, пiдняв iз землi соломинку й сiв поруч. Навкруги пiсля галасу зробилось наче ще тихiше, тiльки десь далеко-далеко гавкали собаки та вiтер злегка шелестiв соломою.

– Пiдеш завтра на ярмарок? – помовчавши трохи, спитав Ілько.

– Небезпремiнно. А ти? – пiдвiв голову Андрiй.

– Та хто його зна…

– Гайда вдвох!

– Чого?

– Поможеш менi.

– Та у тебе ж Остап е.

– Та ну його к бiсу, самого Остапа: вiн або спить, або п’е… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?

– Та хто його зна… Їй-богу… – зам’явся Ілько.

– «Та хто його зна!» А що ж ти завтра робитимеш? Коли ж i заробить, як не завтра? Та й робота ж яка: пiдiйшов до того, кого покажу, розпитався, назвавсь родичем i пiшов з ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишенi вже й е десятка… Га? А ще розумний хлопець!

– Та я розумiю, чого ж! – образившись трохи, промовив Ілько.

 – Що ж тут не розумiти? Звiсно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та пiддурювать. По-моему: побачив, узяв та й герехт!.. Або як що – в морду, в ухо…

– А потiм побачили, взяли – i в тюрму. Так?

– Ну…

– От то то ж бо й е, що «ну»! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем i йди в пивну… i не одвiчаеш!

– Та воно так, – згодився Ілько, – коли ж… Ну, а як вiн не повiрить i не захоче одiйти од воза?

– Ну, як-таки не повiрить? Повiрить! Мурло дурне, зрадiе…

– Ну да, зрадiе… А як його з ним балакать?

– Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого дiда, бабу…

– Та хто його зна… Нi, iй-богу, Андрiю, я не можу.

Що друге, знаеш, я можу… Хiба ж я коли одказував? Чи пiдпалить еврея – палив; чи розбить кого – бив. А це, приставляться… Не можу!

– Скажи, що не хочеш, – усмiхнувся Андрiй.

– Ну, от ще!

Змовкли.