Щось більше за нас

– Чого то вчора до тебе батько твiй приходив? – трохи згодом промовив Андрiй.

– Та звiсно чого! – засмiявся Ілько. – Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.

– Ну?

– Ну, а я йому сказав, що тодi буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський i всi багачi.

– А вiн?

– «Так вони, каже, не грабують». – «І я, кажу, не грабую». – «Брешеш, каже! Ти, каже, тим i живеш!» – «Ба нi, кажу, як на те пiшло, то вони саме i грабують, бо деруть i з слабого, i з бiдного – а я з бiдного не деру»…

– Бо чорт ма чого драть! – хитро пiдморгнувши, всмiхнувся Андрiй.

– Ну да! – зареготався Ілько, – на чорт? мороку зачiпать iз бiдним, як на багатому можна поiхать?..

– Хоча бiдного все-таки жаль…

– Та ну да, жаль! – пiдхопив Ілько й подивився пильно на Андрiя. – Звiсно, бiдний що? Зараз заплаче…

– Ну, а батько ж що?

– Та що? «За це, каже, на тiм свiтi з тебе будуть шкуру драть». Еге, кажу, до того свiту далеко, а як другi тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?

– А вiн що?

– Плюнув та й пiшов додому.

– Ну да, – почав Андрiй, – то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачi, бач, як деруть, то хоч не б’ють. А ти ще й б’еш.

– Ну, що там! Ударю раз, два…

– Ого! Добре раз, два, – засмiявся Андрiй, – а як тому ковбасниковi щелепи звернув?

– А чого лiз? – зареготався Ілько. – Я йому…

– Бач, якби ти робив так, як я, – перебив Андрiй, – не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що ти й не грабуеш…

– Ну да, – муркнув Ілько.

– А то ти i змалечку усе б’ешся.

І тобi достаеться. Пам’ятаеш, як раз трохи не вбили на базарi? Якби не я, то й убили б, мабуть.

– То коло Хаiмовського?

– Еге ж.

– Ну, так iх же було з тридцятеро, а я сам.

– Та то все одно, а вбили б.

– А вбили б, гаспиди! – зареготавсь Ілько. – Якби не пiдскочив ти – убили б!

– А як хлопцями ще били, – пiдхопив Андрiй, – то раз у раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся. Та й у школi…

– А як на ставку? Єврейчики? Та й у школi… А як iз школи з тобою тiкали, пам’ятаеш? Ти, бувало, ховав книжки бiля Ривки у бур’ян.

А знаеш, тодi якось веселiше було, – оживився Ілько. – Бувало, пам’ятаеш, цiлий день на рiчцi… товаришi…

– Хм!.. – гiрко всмiхнувся Андрiй. – То правда, що тодi тiльки й товаришi, як самому бiда… А тепер як допомогти тому самому товаришевi, то й нема. Ех!..

– Та чудний ти, iй-богу, Андрiю! – винувато глянув Ілько. – Хiба ж я не хочу?

– Та ну да, не хочеш! Тут же нiчого важкого нема.