Щось більше за нас

Знов почались благання, знов Ілько остогид; знов осмiхнувсь «по-рiдному» Андрiй – й знов звеселiла Мотря, тiльки вже при Андрiевi розмовляла з Ільком без смiху, без жартiв; без Андрiя ж пильнувала, щоб усе знали тiльки вона та Ілько. Ілько ж хоча й всмiхавсь до Андрiя i сам заговорював до нього – при Мотрi махав кулаками… i щиро задавався.

Видався теплий, ясний день, один iз тих днiв, коли лiто наче вириваеться з мокрих, холодних обiймiв осенi, спiшить попрощатися з людьми, всмiхнуться тепло-ласкаво востанне й покориться долi.

Сонце грiло-пекло, грало в калюжах, що займали трохи не пiвдвора, жваво цвiрiнькали горобцi, трiпались кури, лазила по дворi свиня з поросятами, тiльки оголенi дерева якось сумно виставляли з саду голi своi вiти та тужливо хитали вершечками. З камер повисипали арештанти, порозсiдались бiля дверей, повиносили койки з тоненькими сiнниками, порозвiшували мокрi спiдницi, сорочки, онучi; дехто стиха заводив пiснi, дехто борюкався, а дехто прямо сидiв, грiвся i смаковито хмуривсь на сонце. Навiть Степан, старший дозорець, – «соцiялiст», як звав товариш його Гаврило за те, що той не постив у Петрiвку, iв у недiлю до дзвону, не хотiв читать анi букви з Бiблii й не любив багато балакать, – навiть Степан вилiз iз темноi сторожки, сiв на коридорi, надiв окуляри i став читать «Путешествiе по реке Оранжевой i ея притокам», що вже рокiв зо три, як вiн його почав читать. Бiля тину, проти сонця, на койцi сидiв старий Дем’ян, ватажок штундарiв, з симпатичним лицем i добрими очима дiдочка. Поруч сидiли «брати» його, себто одноi з ним вiри дядьки, – один рудий, бородатий, огрядний; другий носатий, чорний i худий. Проти них, на другiй койцi, сидiв Гаврило, «челаек з понятiем» – високий, худий i тонкий, схожий, як сам про себе не без гордощiв казав, на святого Антонiя, чудотворця Печерського. Гаврило не пропускав нi одноi церковноi служби, харчувався самою цибулею й житнiм хлiбом i в розмовi закидав «по-вченому». Бiля Гаврила, примостившись на цеглинах, писав на койцi листа худенький чоловiк, старанно виводячи букви, поводячи за рукою кiнчиком висунутого язика i через кожнi три хвилини повертаючись до Гаврила за порадою. Далi, ступнiв на три, на голоблях тачки сидiла Мотря, а на самiй тачцi, пацаючи ногами i вставляючи iнодi й свое до балачки, прибраний i веселий Ілько.

Зайшла релiгiйна суперечка. Дем’ян говорив спокiйно, навiть весело.