Щось більше за нас

Йому не вiрилось, що вони справдi заберуть паса, що вони покинуть роботу й лишать його тут самого з машинiстом; йому не вiрилось, що машина стане i вiн не встигне на пiслязавтра доставить на двiрець уже продану пшеницю. Йому не хотiлось вiрити, що вони повстали проти нього й уже бiльше не послухають його.

А робiтники вже рушали вiд машини, дiвчата навiть i пiснi затягли. І нiякоi надii не лишалося Гудзиковi. Лиця були поважнi, з твердим i рiшучим виразом, в очах просвiчувала ненависть до нього.

– Андроне! – гукнув Гудзик.

Всi раптом зупинились, i з купи вийшов Андрон.

– Я дам зараз усiм виплату! – похмуро й безсильно кинув Гудзик i став виймать iз боковоi кишенi якусь невеличку книжечку.

– І по 80?

– І по 80.

Всi весело зупинились i почали вертатись. Почалася виплата.

Коли через якийсь час до машини, засапавшись, прибiгла «модиска» зi своiм батьком i якийсь iще синенький ляшок, Гудзик, сидячи на лантухах, уже долiчував останнiм робiтникам грошi.

Нiс йому рознесло, одне око заплило й обвелося синьою смугою, на губах iще лишилася суха, запекла кров.

Машина вже ревла, гудiла, вкривала порохом усе навкруги й нiби акомпанiювала гучнiй пiснi дiвчат.

Скiнчивши виплату, Гудзик, «модиска», ii батько i синенький ляшок почали радитись…

1902

АНТРЕПРЕНЕР ГАРКУН-ЗАДУНАЙСЬКИЙ

І

Занесла мене лиха година в невеличкий повiтовий город N. Був лiтнiй погожий ранок, коли я пересiдав з вагона на драбинчастий вiзок до дядька, що мав довезти мене до N.

Сонце тiльки-тiльки виглядало з-за якогось лiска, що темнiв по краевиду тоненькою смужкою, i роса ще не встигла розiйтися туманом по зеленому полю. Проймало трохи холодком, але вiд його було так здорово й легко, що можна було забути не тiльки про холод, але й про те потрусювання, яким почав дiймати все бiльш та бiльш драбинчастий вiзок. Хiба тiльки тодi, як трусоне десь на вибоiнi так, що голова дядькова нахилиться аж до хвоста миршавенькоi кобильчини, завважиш i почуеш увесь смак такоi iзди.

Але дядько, очевидячки, не поспiшався, а бiльше iхав то пiдтюпцем, то ходою – то й милуватись околицею можна було без перешкоди.

Вiльно й широко розлягались зеленi поля; не тiснили iх похмурi лiси, не давили високi гори i далеко-далеко сягало око вподовж ланiв та невеличких гайкiв, що зеленими вершечками виглядали з ярiв та балок.