Щось більше за нас

Смiйтесь, смiйтесь! – гiрко, але й гордо хитнув вiн головою, не вважаючи на те, що я навiть i не посмiхнувся. – З нас смiються всi. Це – наша доля… Індиферентизм – от нам плата за страдання! Д-да! Мучся, мучся, артист! Ти несеш хрест великий!..

Вiн устав i заходив по кiмнатi, а поли його чумарки так i маяли за ним, щоразу обдаючи мене якимись «артистичними» пахощами, якими за свое довге пробування на плечах артиста протхнулась чумарка. Я почував себе нiяково перед цим безмiрним стражданням i соромився за свiй iндиферентизм.

– Сьогоднi ми граем, – почав вiн знов i зупинився передо мною, – п’еса розиграна… Збор… не менш двухсот, а то й трьохсот чистих. Не менше! Абсолютно!

– Невже? – здивувався я. – Такий маленький городок; здаеться, й на сотню не назбиралося б…

– Правда? – живо пiдхопив вiн. – А от же!.. І мусить пропадати… Нема суфльора, – сумно додав вiн.

– Як? Та в кожнiй же трупi…

– Єсть суфльор? – гiрко перебив вiн мене. – Може, скажете, в кожнiй порядочнiй трупi? (Вiн саркастично пiдкреслив «порядочнiй».

) Не бiйтеся, моя то вже трупа порядочна… Да!.. Но… наш суфльор зостався в тiм городi, де ми грали недавно й повинен приiхать, ще вчора повинен був тут буть. І нема. Приносить учора поштальйон телеграму: «Играйте без меня, заболел». Ви бачите в цьому рок, судьбу, прокляту, злосную судьбу? Га? Ви бачите тут насмiшку рока?

Признаюсь, я крiм його вилуплених хмурих очей, виголених губ i червоного носа, нiчого не бачив.

– Тепер пропадае все… І врем’я, i праця… i… сбор… Афiшi надрукованi, за театр заплачено, бiлети проданi… О!

Вiн з безмiрним одчаем ухопив себе за чуба, та так i застиг на хвилину.

То була дуже трагiчна поза!

– Нi! – вмить енергiйно зiрвав вiн руку й заходив по кiмнатi. – Я найду! Я… Індиферентизм мене не побачить… О, нi! Не на такого попав! Я жив i страдав! Я найду. Я ще оббiгаю весь город, а найду. Найду й наплюю в саму морду нотарiюсу. С-скотина, мер-рзавець! Любитель нещасний, абсолютная бездарность! Ще й собi туди ж… Хе! Давай йому першi ролi, так вiн суфльора дасть, свого паршивого писарчука.

Йому першi ролi… Ха-ха-ха, ха-ха!

Вiн саркастично зареготався сухим робленим смiхом, яким смiються актори на драматичних ролях, убиваючи свою полюбовницю.

– Нотарiюсу, куриному перу, доручить п’есу? Ха-ха-ха! Нi! Вiн ще не зна Гаркуна-Задунайського, ничтожнiсть паршива! Гаркун-Задунайський ще мае очi! Я найду суфльора й без нього.