Щось більше за нас

На свiтi много чесних душ! Я вам предлагаю буть у мене… у нас суфльором! – раптом зупинився вiн проти мене й милостиво протягнув менi руку. А очi дивились суворо, мов хотiли сказать: «Гляди! Може, й ти такий, як нотарiюс»!

І я таки почув, що я справдi такий, як нотарiус, хiба що не мав охоти й перших ролей брати.

– Одказуетесь? – похмуро, не опускаючи своеi руки, промовив Гаркун. – Не хочете?

– Нi, не те… – промовив я, не знаючи, чим би тут одбрехатись. – А, бачите, у мене робота… i дуже спiшна робота… Я б з великою охотою…

– Значить, пропадай все: i збор, i розходи, i… афiшi…

Вiн опустив свою руку й одвернув голову набiк, безнадiйно дивлячись у вiкно.

Ми трохи помовчали. У коридорi було теж тихо, тiльки знадвору доносився iнодi жалiбний плач ненажерливого потомка патретiв.

– А роботу ви не можете оставить поки? – тихо кинув Гаркун, i в голосi його зачулось щось жалiсне i справдi сумне. – Виручiть нас… Тут же недовго: прийшли, прочитали… Та й читать що там: раз, два та й усе… Абсолютно… Нам тiльки поза та жести… то щоб звикнуть хоч трохи до суфльора… Ну, i ввечорi ще на спектакль… Пожалуста… Га? А ми б, може, i в роботi вашiй помогли… Пожалуста…

– Нi… то робота не така… Ви не зможете, iй-богу, не знаю, що робити…

– Ну, я вас умоляю… Пожалуста!

Вiн навiть схопив мого гуздика й почав, невiдомо для чого, крутить його на всi боки.

Я глянув на гудзика, на пальцi, з яких один був з понiвеченим нiгтем, i менi чогось жаль його стало.

– І недовго ж… часа три, чотири загубите….

А як не можна в роботi, то якось так… Їй-богу… Сидимо тепер без копiйки грошей… iсти нема чого… Ви ж сами знаете, яке життя актьора… – криво всмiхнувся вiн i випустив гудзика.

Я згодився.

– Ну, от! Ну, от i спасибi, – радiсно заговорив вiн. – Часа три не бiльше… Репетицiя… Тепер, котра година?.. У вас часи е? Моi, знаете, витягнув хтось у дорозi… Така жалiсть! Часи, я вам скажу, розкiш… Менi вмiстi з золотим перснем подарували в тому городi, де тепер суфльор… Велiколепние часи… А перстень, аж горить, дають, знаете, сто десять карбованцiв… но, навiщо продавать?.

. Подарок, так сказать… Я вам покажу, прямо поразить…

– Тепер без чверти десять…

– Ага!.. Ну, добре! Так у дванадцять я вас прошу буть у театрi. Тiльки прошу не спiзнятись… У нас, знаете, акуратно…

Я пообiцяв, але на всякий случай упередив, що, може, хвилини на десять, п’ятнадцять спiзнюсь, маючи на увазi, що нiде ще нi одна репетицiя не починалась рiвно хвилина у хвилину.