Латочка з Країни Оз

Малоймовiрно, що Доротi шукатиме бездротовi повiдомлення або ж прислухатиметься до дзвiнкiв. Але едине, в чому Історик був упевнений, це в тому, що чарiвниця Глiнда знатиме, що вiн робить, i обов’язково побачить, коли вiн захоче поспiлкуватися з Доротi.

Рiч у тiм, що в Глiнди е Книга Подiй, у якiй записуеться все, що вiдбуваеться в будь-якiй точцi свiту, саме в той момент, коли це трапляеться, i, зрозумiло, Книга також розповiсть iй про бездротове повiдомлення.

Саме так Доротi почула, що Історик хоче поговорити з нею, i в Краiнi Оз з’явився Косматий чоловiчок, який знав, як передати бездротову вiдповiдь.

Що ж, Історик так сильно просив, щоб йому повiдомляли останнi новини з Озу, аби вiн змiг записати iх для дiтей – своiх любих читачiв, що Доротi попросила дозволу Озми, а Озма милостиво погодилася.

Ось чому пiсля двох довгих рокiв очiкування дiти з Америки почули ще одну iсторiю про Краiну Оз. Це було б неможливо, якби один розумний чоловiк не винайшов бездротовий зв’язок, а ще одна не менш розумна дитина не запропонувала iдею зв’язатися в такий спосiб iз загадковою Краiною Оз.

    ЛІМАН ФРЕНК БАУМ

I. Оджо та дядько НанкІ

– А де масло, дядьку Нанкi? – запитав Оджо.

Дядько Нанкi визирнув у вiкно, погладив свою довгу бороду, потiм подивився на юного жителя Краiни Жвакунiв i сказав, похитавши головою:

– Немае.

– Немае масла? Погано. А як щодо джему? – поцiкавився Оджо, ставши на стiлець, щоб краще бачити полицi буфета.

Але дядько Нанкi знову похитав головою:

– Закiнчився.

– І джему теж немае? І пирогiв немае, i яблук, i варення немае? Один тiльки хлiб залишився, так?

– Так, – сказав дядько, знову визирнувши у вiкно i погладивши бороду.

Хлопчик поставив стiльчик бiля вiкна i сiв поруч iз дядьком. Вiн повiльно жував сухий кусень хлiба i думав.

– У нашому дворi не росте нiчого, крiм хлiбного дерева, – мiркував вiн уголос. – І на ньому всього двi буханки, та й тi нестиглi. Дядьку, скажи, чому ми такi бiднi?

Старий жвакун обернувся й подивився на Оджо.

У нього були добрi очi, але вiн так давно не усмiхався й не смiявся, що Оджо забув, який на вигляд веселий дядько Нанкi. До того ж вiн говорив дуже мало, i племiнник, який жив з ним практично вiд народження, навчився розумiти дядька з одного-единого слова.

– Чому ми такi бiднi, дядьку? – запитав Оджо ще раз.

– Нi, ми зовсiм не бiднi, – вiдгукнувся старий.

– Бiднi, бiднi! – не здавався Оджо. – От що в нас е?

– Будинок.