На березі Хозарського моря

Нас охопило легке запаморочення. Гобустанськi фреквенцii, без сумнiву, дiяли на первинному, чуттевому рiвнi.

Я не могла дочекатися повернення у готельний номер, аби впасти в лiжко i хоча б ненадовго забути про Гобустан, його духiв, i звiльнити в собi хоча б крихiтне мiсце для вечiрнiх вражень з «Євробачення». Але безуспiшно. У передпокоi номера лежала записка:

Шановна панi, кав’яр у холодильнику, решту подарункiв Фундацii Алiевих знайдете самi.

Я роззирнулася. На лiжку були нагромадженi дорогi оксамитовi коробки, а на пiдлозi лежала величезна сумка з унiкальним схiдним килимом.

Я сiла i розплакалась.

Хто ж, на Бога, тi азербайджанцi, i чим я заслужила все це?

Килим як захищений вид

Отже, я сидiла в Баку, в готелi «Лендмарк» на березi Хозарського моря i плакала.

Поряд мене лежали дари Азербайджану: збаночки з кав’яром, кришталевi чарочки у позолочених пiдставках для чаю по-схiдному, срiбне блюдо iз вигравiруваними промiнчиками вогню – символом полум’яноi азербайджанськоi краiни.

І дорогоцiнний схiдний килим.

– Хто ж, на Бога, тi азербайджанцi, i чим я заслужила все це?! – знову запитала я себе.

Сльози очищують, i менi стало очевидно, що я – лише посередник, що дари призначаються Сербii, Мiлораду Павичу i «Хозарському словнику». Треба було прийняти цю вiдповiдальнiсть iз гiднiстю.

Я витягла килим зi спецiальноi шкiряноi сумки. Вiн був запакований у тонесенький шарудливий папiр. Зверху лежала снiжно-бiла iз золотом вiзитiвка.

На нiй – лише iм’я й нiчого бiльше: Мехрiбан Алiева.

Перша ледi Азербайджану. Неймовiрна красуня. Моя таемнича господиня.

Я розстелила килим на великому лiжку, на якому спала впродовж свого восьмиденного перебування у краiнi див. В Азербайджанi. У Хозарii. Без свого чоловiка. Без Мiлорада Павича. Вiн лежав у своiй белградськiй сербськiй трунi, навiчно схований вiд стороннiх очей. А до його пам’ятника, встановленого на Ташмайданi завдяки азербайджанцям – або ж хозарам – могла торкнутися кожна дитина.

Батьки пiднiмали малечу на постамент пам’ятника, i вони плескали холодну бронзову статую по колiну рученятами, торкалися Мiлорадових рук, мацали його золотавi черевики… Якщо за життя Павич був публiчною особою, то пiсля смертi вiн став чимось навiть бiльшим. Будь- хто у парку може помацати його обличчя, сфотографуватись бiля нього – цей пам’ятник став народним, доступним, вiдкритим для доторкiв. Спiльний i нiчий.