На березі Хозарського моря

Ми сiли в його тiнi на лавицi, а директорка попрохала охоронцiв набрати нам шовковицi. Ми знаходилися пiд велетенською бiлою шовковицею. Смак атласно-бiлих плодiв, напрочуд солодких, яких я не куштувала з дитинства, огорнув мене, мов м’якою ковдрою. Я знаходжуся в серцi праiсторii, за тисячi кiлометрiв вiд домiвки, а завдяки магii смаку одного-единого плоду повертаюся в дитинство. Панi Малахат розповiдала про шовковицю, про шовковий шлях, що лежав через Азербайджан, про уфологiв, якi – крiм рядових туристiв – навiдують Гобустан, про знайденi тут недавно чотири людськi скелети, вiк яких поки не встановлений, про каспiйсько-кавказькi археологiчнi науковi iнститути.

– А зараз, любi дами, я пiшки спущуся донизу, в музей, який ми вiдкрили кiлька мiсяцiв тому, а ви поiдете автiвкою. І знайте, що з’iвши цю шовковицю, ви залишитесь назавжди зачарованi Гобустаном. Часточка вашоi душi потрапила в полон!

Ми мило посмiхнулися цiй жiночiй iнiцiацii за допомогою шовковицi, директорка спiшно покрокувала до будiвлi унизу, а ми лiниво поплелися до мiнi-буса.

Але чорти б мене вхопили, якщо шофер змiг вiдчинити дверцята ультрасучасного президентського буса! Вiн пробував i так, i сяк, смикав, штовхав, брався за iнструменти – нi на йоту… З’явилися четверо охоронцiв, пхалися й вони – безуспiшно. Ми були в полонi! Інiцiйованi i метафiзично iнфiкованi. Врештi-решт, якийсь гнучкий хлопчина змiг пролiзти всередину крiзь вiдчинене вiкно i розблокувати дверi.

Однак, жодна з нас не мала великоi охоти сiдати досередини.

Оскiльки пiсля смертi чоловiка я почуваюся наполовину хозаркою (i лише наполовину – сербкою), я хоробро виснувала, що дверi функцiонуватимуть безвiдмовно, щойно ми виберемося з мiсця, захищеного бiополями, непiдвладними людським технологiям, i сiла. Все, що мусило трапитись, уже трапилось, подумала я.

Так i було. Бiля музею дверцята легко вiдчинилися, i нiколи опiсля не створювали проблем. Ми прогулялися ультра-екстра-гiпермодерним iнтерактивним музеем, яким мiг би похвалитися хоч би й Париж. В офiцiйнiй обстановцi директорка була геть iншою – пiдкреслено професiйною, дiловою, рацiональною. Як я й казала – усе, що мусило трапитись, уже трапилось.

По дорозi в Баку вуха нам знову заклало, як ото коли злiтае чи сiдае лiтак.